Шляхи Христа

На головну сторінку: інші теми і мови.

В той час як
- феномен Ісуса Христа використовується різними релігійними напрямками (Теологія) і догмами, а також мовознавством, історією, археологією, палеографією, соціологією релігії, психоаналізом, а також в політиці і природничих науках;

- подібно часам раннього християнства поряд з минулим матеріалістичним виникає нове багатопланове духовне оточення, причому обидва вони сходяться в одних питаннях християнства і розходяться в інших;

Тут у наявності зв’язок з внутрішнім пізнанням, а також іншими джерелами, зокрема містикою. Розгляд ведеться на стику дисциплін, з точку зору не тільки теології, але й інших областей знання. Духовні аспекти не повинні підмінюватись помилково зрозумілим «внутрішнім світом», який відволікає свідомість від політики. Шори природничо-наукових догм людського мислення останнього століття неприйнятні, як і переконання Сходу, які походять від того, що в світі немає нічого нового, чого би вже не було у давньоіндійських Ведах, і вважають Христа всього лише «третьорозрядним» вчителем тих самих Вед. Зроблені тут висновки не походять з книг, посилання на які наведені в тексті лише з метою порівняння чи доповнення. Тому книги і теологічні вчення, які тут згадуються, не допомагають їх зрозуміти. (Те ж саме можна сказати про список літератури для тих, хто цікавиться теологією, див. посилання). Ці висновки не треба розуміти як догму або судження яких-небудь інших релігійних організацій. В той самий час вони не направлені проти будь-якої церкви чи конфесії, чи, скажемо, апостольського символу віри. Люди іншого віросповідання чи світосприйняття, котрі з добрих переконань цікавляться новими знаннями із області християнства, також могли би отримати користь з цього втраченого догматизму, але і не пригладженого матеріалізмом трактату. У зв’язку з цим в ньому є посилання на взаємозв’язки між християнськими і іншими шляхами пізнання. Подібно тому, як Євангеліє від Івана виражало суть християнства для шукачів істини того часу на зрозумілій їй мові, цей трактат вказує на різноманітність підходів, які існують сьогодні. Обраний стиль вільний, так як дослідницька праця - не місіонерство. Тих християн, котрі дотримується спрощеної віри, не ускладнюючи її глибинними пошуками, ця праця може навчити вмінню вступати в діалог з оточуючими їх людьми іншого духовного складу, не відчуваючи постійного нерозуміння.

Текст має говорити сам за себе.

«Ще багато маю, що сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину» (Ів. 16: 12-13). Дух істини – джерело натхнення для цього проекту.

Вернутися до змісту.

Католицька і частково євангельська церква робили спроби зберегти зникаючу близькість до традиції такого плану за рахунок теоретичних постулатів віри. Інші течії в середині євангельської церкви, яких більше цікавила соціальна діяльність Христа, вважали необхідним припинити «надмірне обожнювання» Ісуса. Із вчень індуїстського толку напрошується порівняння з «аватарами» різних ступенів. Під ними розуміють людей, які прийшли на землю не заради власного прогресу, але заради добровільного сприяння прогресу цілого народу, а то й людства в цілому. Вони подібно краплям «божественної досконалості». Однак в таких вченнях відмінності між наступними безперервними «аватарами» швидко втрачаються, в той час як іудейське і християнське вчення підкреслюють роль Бога як «творця історії», «месії» і момент спадкоємності.

Варто відмітити, що в багатьох місцях Корану Ісус Христос визнається як посланець Бога і пророк, «створений за подобою Адама», а також як «слово» Боже. В неспотвореному ісламі він, в усякому разі, має більш значну вагу, ніж в сучасних християнських теологів, які звели образ Христа до ролі соціального реформатора. В той самий час Коран не визнає вчення про Бога-сина і Бога-отця, яке лягло в основі вчення про триєдину трійцю і яке розумілось християнами часів Магомета дуже приземлено. Християн, які могли б дохідливо пояснити, в чому полягає суть цього вчення, людям, які виходять із інших посилань, в той час фактично не було. (Див. Додаткову сторінку «Ісус і іслам»).

Цей бік загадки Ісуса витікає не із спекулятивного мислення, а із духовного пізнання, яке явно просліджується, наприклад, у Якоба Беме, котрий до того ж мав рідкий талант викладення пізнаного зрозумілою мовою. Будь-яке пізнання духовного роду потребує в самокритичному осмисленні, однак оцінка його результатів без допущення існування подібного плану сприйняття ні до чого не призведе.
Також не можна не зрозуміти людей з відчутною містичною чи духовною місією, якщо дивитись виключно з історично-критичної точки зору на їхню зовнішню соціалізацію, замість того, щоб враховувати їхній внутрішній духовний розвиток.

*) Існування Ісуса відносно добре задокументовано в історії. Історики Іст. н.е., такі як Йосип та Тацит підтверджують його дійсну появу. Також у Євангеліях вказано час та місця багатьох подій. Наприклад, декілька правителів та державних діячів (н-д, Євангеліє від Луки 3:1, 2, 23) можна ідентифікувати за роком, в який Ісус почав своє служіння. Ті самі люди були знову знайдені в історичних документах. З цього видно, що біблійні доповіді не мають характер лише міфологічних історій. Наприклад, апокрифи, додаткові християнські Євангелії, включали тексти про перші століття після Христа і не були частиною Біблії; вони часто робили менший акцент на чітке документування, а більше давали певні інтерпретації окремих подій різними авторами.

Медитація над Євангелієм зображена в «Методичних рекомендаціях» у вступі. Саме цей уривок використовувався для медитацій, щоб, подібно чітко налагодженому приймачу, налаштуватися на Христа замість того, щоб вступати в контакт з невідомими псевдохристиянськими силами. Німецький текст побудований на основі старого перекладу Лютера, перевірялись також декілька інших варіантів перекладу. Початковий текст був на грецькій мові. У висновку в транскрипції текст давньогрецького оригіналу, який дозволяє відчути силу мови чи «вібрації». Однак для медитації використовується текст на рідній мові. Посилання на відповідні місця в Євангелії і Одкровенні приводяться по тексту видань Біблії, що існують.

Вернутися до змісту.

Розібравшись з Євангеліями, ми можемо почати конкретну роботу. Народження Христа традиційно асоціюється з празником Різдва, навіть коли празник мало про нього нагадує (Лук. 1,26 і далі, Мат. 1,18 і далі). Виникає питання, чому при центральному значення наступних «трьох років служіння» сьогоднішні теологи витрачають так багато зусиль на спростування непорочності народження Христа. Хоча відірвані від земного життя рані гностики вважали, що у Ісуса було всього лише «псевдотіло», інші течії сходяться на думці, що Ісус пройшов через всі людські стадії розвитку, незмінно слідуючи визначеним нормам. І все ж даній дискусії, якщо тільки вона дійсно ведеться заради пошуку істини, можна побажати більшої відкритості. В часи, коли в області статевих відношень і кохання відбуваються трансформації і привносяться нові моменти, котрі запозичені із східних практик і нагадують ритуали давніх храмів, ідея збереження істинної суті християнської традиції не так вже абсурдна. Буддистам, котрі також приписують Будді надзвичайні обставини народження, було б неважко прийняти «непорочність» народження Христа, особливо непорочність в духовному сенсі, про яку, наприклад, пише Р. Штайнер. Коран описує Ісуса як того, який “створений” Господом у тілі Діви Марії, це схоже на біблійський сюжет, як ангел прийшов до Марії, щоб проголости про народження Ісуса поза гріхом.

Характерна риса Ісуса – випадати із жорстоких рамок догматичного мислення – проявляються вже на цьому етапі. З цієї особливою особливістю ми детальніше познайомимося в процесі вивчення подальшого життя Христа. Ми також побачимо, в чому полягає можливість «заново народитися» в Христові ще при житті.

Із самого початку життя та служіння Ісуса були вплетені у курс світової історії. Це вже стає очевидним у переписі, який видав римський імператор, що змусило батьків Ісуса помандрувати до пророчно значимого міста Вифлеєму, де й народився Ісус. Цей факт був прийнятий до уваги в теологічній літературі, коли почали сперечатись про світове значення Ісуса.

Це не алегорія. Одне з «незрозумілих» місць Біблії, які мають зовсім визначене і дуже велике значення для тих, у кого є досвід і знання, необхідні для його збагнення. Ісус не говорив людям речей, про значення яких вони не могли би навіть здогадуватися і якими не могли би скористуватися. В главах основної частини, наприклад, у «Спокої в пустелі» і «Преображенні» є опис деяких моментів, які полегшують розуміння «нового народження».

Свято Різдва мало своє значення і для тих, хто не так явно вів пошук в даному напрямку, особливо в минулі, більш розмірені часи. Святи церковного календаря, в даному випадку адвент, налаштовували суспільство на глибинне розуміння значення народження Христа, в той час як період поста підготовлював душу до свята Пасхи. Після багаторічного повторення цього циклу люди могли якщо не зрозуміти, то відчути дещо таке, що в нашу епоху неуважності досягається виключно шляхом інтенсивної медитації чи тривалою молитвою.

Різдво в широкому сенсі – це свято кохання, яке нагадує про те, що людству був дарований Христос. Однак глибинний сенс від цього не змінюється - всі етапи життя Христа доступні збагненню. Про це говориться в главі основної частини «І слово стало плоттю».

Народжені знову християни у контексті Вільних Церков і т.д.
- тим не менш повинні зміцнювати свою віру кожного дня, і таким чином становитись більш досконалим.
- Зараз від них вимагають знайти свій індивідуальний підхід для відновлення всіх своїх сфер життя; більшість з них сильно зміниться.
- Як сказано в Одкровенні 21:5 про час, який настає: «Дивіться, я зроблю все новим», отже вже сьогодні час оновити їхні думки про все.

Вернутися до змісту.

Вернутися до змісту.

Тут мається на увазі тлумачення Штайнером розбіжностей у відомостях про походження Христа у Матвія і Луки як докази наявності «двох хлопчиків Ісусів». Оскільки ніхто не заперечував, що божественна природа Христа виявилася лише в одній людині, досить забавно спостерігати, як розум антропософів і теологів штовхає їх чи до об'єкту суперечки № 1, чи до об'єкту суперечки № 2. А головне ж зовсім не в цьому. Головне – питання про причетність до людського становлення Христа і його життєвого оточення адептів мудрості різних культур – Адама, Крішни, Будди, Заратустри. Так як, що різноплановість об'єктів духовних досліджень може не вкладатися у рамки конкретних земних уявлень, конкретизовані свідчення, які почерпнуті з літератури, зовсім не виглядають досконаліше за загальні спостереження

Вернутися до змісту.

Хрещення водою у своїй первинній формі не було символічним актом і декларацією про вступ в ту чи іншу релігійну спільноту. Занурення у воду з головою аж до стану, близького до утоплення, за підтримки досвідченої людини, якою в даному випадку була Іван Хреститель, було реальним відчуттям «межі». В цьому сенсі воно нагадувало античні ритуали «посвячень» і «випробувань» з тією різницею, що психічний ефект хрещення був не самою метою, не засобом здолання страху смерті, але символізував заклик до «покаяння», а точніше до «повернення» у підпорядкування волі Бога-творця, чиє «царство небесне», як стверджувалось, вже «наближувалось» (Мат. 3, Ів. 1).

Коли Ісус просить виконати обряд хрещення, Іван відчуває, що він нічим не може допомогти Христу. Він погоджується виконати прохання, але те, що відбувається, не підпорядковується йому. Він лише спостерігає за преображенням Христа, величнішим, ніж те, котрому міг би сприяти він сам. Якщо раніше він передбачав, що Крокуючий за ним буде хрестити духом святи і вогнем, то зараз він спостерігає, як «Дух Божий» спускається на Ісуса. Християнські містики бачили в цьому справжнє «народження Христа в Ісусі», однак не треба подібно деяким із них вважати, що Ісус і Христос до цього були двома не пов'язаними один з одним сутностями.

В цілому, хрещення, особливо «хрещення духом», яке практикується у різних формах в незалежних церквах, зараз може вважатися «новим народженням» людини (Ів. 3). Треба, однак, утриматися від використання терміна, який зустрічається в деяких християнських працях, «нове буття», яке може бути помилково зрозумілий як реінкарнація. До речі, не можна казати, що Біблія обходить стороною питання реінкарнації. Мат. 11, 14 дає підґрунтя для інтерпретацій.

Замість участі в теоретичних суперечках богословів про характер хрещення, цікавість до цього питання можна скерувати на вивчення того, що таке «нове народження» може дати людині на практиці. Людина може знову розгледіти, усвідомити і оцінити своє життя з більш глибинного плану своєї сутності, плану, який звернений до Бога.Бог може «прийняти форму» у людині, роблячи останнього більш схожим на свою «подобу». Згідно виразу містиків, в серці людини запалюється «іскра Христа», вона наповнює її життя і починає рости. Якщо людина займається медитацією, вона дійсно може сприйняти цей процес в образі дитини, що росте, чи дитини і матері, як відображення душі. На відміну від нестійких внутрішніх образів, які виникають у ході вправ, такий процес відображає внутрішній розвиток людини, поступовий рух, який неможливо почати довільним зусиллям. Ця дитина в середині буде поступово дорослішати і вже нікуди не зникне.

У людей з менш розвинутою уявою той самий феномен може виражатися у внутрішніх відчуттях і враженнях на рівні думок чи просто в настанні життєвих змін. Витвори мистецтва, такі як «Сікстинська мадонна», теж народжувались із внутрішніх зорових образів і тому допомагають знайти шлях до реальності внутрішнього світу.

Така сама справа з медитативним розглядом Євангелія від Івана – практикою, котра сьогодні майже ніде більше не використовується. Глава проробляється до тих пір, поки в ході медитації чи уві сні раптом не відкривається її внутрішній зміст, який проникає у тканину життя. Див. методичні рекомендації у вступній главі.

«Внутрішнє» усвідомлення не повинно підмінювати собою молитву як звернення до «зовнішнього» Бога: «Прибудьте в Мені, і Я у вас» (Ів. 15).

Після того, як Христос почав своє служіння, і після того, як Святий Дух зійшов на апостолів, тобто їх хрещення Святим Духом, не було наполегливою необхідністю продовжувати практику хрещення водою. У самого Христа воно слугувало лише зовнішньою ознакою давно дозрілою в середині нього нової фази розвитку. Рух хрестителів вчив: «кайтеся і хреститесь», апостоли Христа, приєднавшись до цього руху, вчили: «віруйте», тобто віддавайте себе силі віри, і «хреститесь». Частково вони робили поступки прибічникам обряду хрещення. Не розпочинати ж добру справу з конфліктів. І ті, й інші хрестили дорослих, які могли прийняти усвідомлене рішення. Зрозуміло, цим не виключається традиція благословення новонароджених «за правом народження», якій вже 2000 років, проте розумніше все-таки відділяти її власне хрещення і від питання про приналежність до певної церкви. Тоді усі протиріччя вирішилися б самі собою.

Примітка: цілком можливо, що перебування Ісуса в пустелі разом з іншими сценами спілкування з Богом, які не потрапили у Біблію, в дійсності мало місце до хрещення в Йордані чи що таких періодів самотності було декілька, і окремі епізоди згодом злилися воєдино. Головне, що між ними зберігається духовний зв'язок.

Ліберальні теологи змалювали баптизм Ісуса як професійний досвід. Дивлячись з традиційної теологічної точки зору, однак, у відношенні до календаря та пророків місце баптизму у світовій історії також є спірним питанням (н-д, Євангеліє від Луки 3:1-4, включаючи посилання на Ісая 40:3-5; ): пророцтво має справу із спасінням Божим.

В наш час обряд хрещення зазвичай відбувається у вигляді кроплення водою чи занурення у воду. Між собою церкви, звичайно, визнають факт хрещення, хрещена віруюча людина вважається християнином. Незалежні церкви проводять обряд хрещення або вторинного хрещення тільки дорослих людей згідно їх свідомого вибору. Вони підкреслюють важливість душевного впливу хрещення Святим Духом. (Спочатку дійсно хрестились тільки дорослі. Однак цей факт не виключав можливості отримання благословення дітьми з тією різницею, що воно носило дещо інший характер). Первинний сенс хрещення всупереч сьогоденній практиці провідних церков не мав на увазі прийняття людей у певну конфесію. Як правило, церкви неохоче визнають, що «в крайньому випадку», коли поблизу немає священика, обряд хрещення може виконати будь-який християнин, вимовляючи слова: «Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина (Ісуса Христа) і Духа Святого. Амінь».

Вернутися до змісту.

На початку своєї діяльності Христос*, чи месія (що означає «помазаник» на єврейській мові) самотній. На цей період приходяться хрещення, 40 днів, які він провів у пустелі (Мар.1,12-13) і спокуси. Після цього він призиває до себе апостолів.

Пустеля – символ зовнішнього і внутрішнього самоти, яка дозволяє досягти більш глибинного усвідомлення і більш тісного зв’язку з всюдисущим Богом. Цей підготовчий період дуже необхідний тим, хто серйозно вступив на шлях релігії і поєднання з божественною першоосновою, хоча і складає лише частину всього шляху. Христос на своєму рівні світосприйняття також проходить цю фазу, яка представляє собою дещо більше, ніж, наприклад, щоденні сеанси медитації.

Церкви, навіть ті з них, які часто говорять про «внутрішній світ», підчас трактуючи його як неправдиву протилежність зовнішнім проявам спокою, не затрудняють себе показом людині практичних шляхів досягнення цього «внутрішнього спокою». В церковній службі жодній з більш 30 існуючих церков немає і натяку на елемент спокою, безмовного внутрішнього самоспоглядання, спокійного очікування після молитви. Співи, проповідь, молитви, знову співи, які супроводжуються майже непереривним, відволікаючим увагу, збором грошей, фактично відтворюють метушню в людському суспільстві наших днів. Люди, свідомо чи несвідомо захоплені нею, вже не можуть звернути увагу на незвідане в середині себе. Лише в останній час у зв’язку з пошуком багатьма людьми хоча б якогось нового знання, в цій області намітився скромний прогрес. Для тих небагатьох, хто цим цікавиться, стали проводиться недільні семінари згідно відповідно зміненої програми і даватися рекомендації з пошуків відповідей на заняттях в гуртках з вивчення Біблії і домашніх умов. Але і тут дуже часто відсутнє яке-небудь наставництво. При цьому частина для більш близького спілкування з Богом лише шукають «тихий куток», а інші починають розуміти, що така риса суспільної поведінки як здатність до самокритики, терпимості і внутрішнього спокою вимагає часткового відключення від зовнішньої метушні. Включення елементів медитації в церковну службу навряд чи вирішить проблему, однак вони могли би стати спонуканням до усвідомлення необхідності, яку часто пригнічують.

Містик Якоб Лобер писав про настанову Христа людям шукати «короткий шлях до нового буття», що сьогодні, задля запобігання непорозумінь, можна назвати «другим народженням». Чому – обговорювались у попередній главі. Див. також книгу «Про внутрішнє слово, голосі тиші», яка вийшла у видавництві «Лорбер-Ферлаг».

Йогам дуже добре відомий той факт, що людям «не вистачає часу». Тому вони звузили свої сеанси з декількох годин до пів години, а потім до 11 хвилин, щоб вже ніхто не міг сказати, що у нього не знайшлося часу. Навіть нетривалий час, проведене у стані спокою, коли всі інші думки, почуття і відчуття не витісняються, а споглядають з боку, приносить позитивний ефект, особливо якщо споглядання пов’язано з установкою на Бога. Ніщо, однак, не замінить тривалого перебування у спокої. В церквах на Сході, наприклад, на горі Афон, щоб підтримати зосередженість, використовується фраза «Kyrie (вдих) eleison (видих)» чи «Боже, помилуй». Див. Крайхауф «Паломництво на гору Афон»

В ході буддистського сеансу медитації дзен-сешин, який іноді триває до шести днів, і який отримав розповсюдження навіть в деяких християнських монастирях, його учасникам строго належить зберігати мовчання, яке нічим не порушується, навіть коли власне медитація не проводиться, наприклад, під час колективного прийому їжі. Дня через три незвичні до такої практики люди доходять до знемоги. На четвертий день, подібно ефекту посту, вони можуть вдихнути з полегшенням і усвідомлюють те благо, яке ніколи ще не вдавалося виразити словами.

Спокій породжує відвертість. Завдяки зв’язку з Богом ця відвертість знаходиться під захистом. Після медитації рекомендується перенастроюватись на звичайну, яка не потребує подібної ступені відвертості, обстановки.

Хоча заради підтримання визначеної ясності свідомості не менш важливо вносити спокій і в оточуючий світ. Для індивідуума це означає, що в установлені чуттєвим шляхом проміжки часу, після важких моментів в житті чи просто за наявності можливості треба свідомо викликати стан внутрішнього спокою, який дозволяє розібратися у тому, що відбувається, і зібратись з думками, тобто вбирати все, що відбувається довкола, але не замислюватись про нього одразу же, дати улягтись емоціям (відмічаючи про себе ті з них, які заслуговують подальшого вивчення), по черзі розслабити частини тіла, не втрачаючи при цьому відчуття власної цільності і не фіксуючи увагу на окремих приємних відчуттях.

Стосовно ділових зустрічей, роботи і засіданням такий підхід проявляється в тому, що людина не переходить безперервно від однієї теми до іншої, але робить короткі паузи, які служать не для розмов, а для простого споглядання і, якщо є така можливість, осмислення того, що сталося, щоб потім усвідомлено перейти до нової теми. Навіть під час прийому їжі треба свідомо фіксувати свою увагу на кожній страві. Існує багато паралелей між дієтологією чи наукою про правильне харчування і духовною «їжею».

Процес «залишення у спокої минулого», який дозволяє збирати сили для теперішнього і майбутнього, не означає безглуздого відходу від вирішення проблем. Скоріше він створює відправну точку, після котрої рішення всіх питань становиться дійсно продуктивним. У світських справах він веде не до втрати часу, а зрештою до його економії, тому що після нього всі справи починають вдаватися. Навіть багато духовно розвинутих людей не помічають, що вони втрачають, не маючи цього внутрішнього спокою.

В умовах зосередженого спокою краще закріплюється тільки що досягнутий чи посланий душевний прогрес, новонабута здатність вже не може бути «роз'їдана міллю» - див. Мат. 4. Вона добре вкладається в мозаїку інших досягнень буття. Спокій дозволяє відчути, як в нас оживає все те, що прагне назустріч божественному прообразу. Цей спосіб внутрішнього сприйняття того нового, що народилось в нас від Бога. Ми інтуїтивно відчуваємо цю можливість, коли у стані свідомого спокою голова стає легше, що вірогідно пов’язане з пізнанням, серце чуйніше, а ноги слухняніше. Потім відбувається деякий «прорив», про який би малий аспект життя не йшла мова. Без цього «прориву» не наступає «прорив» в інших важливих областях, процес їх усвідомлення «буксує», що може викликати появу проблем як у сновидіннях, де ці проблеми не проробляються до кінця, так і появу проблем зі здоров’ям.

Вернутися до змісту.

Негативні сили можуть проявити свій вплив і меншому об’ємі. Подібно всім іншим силам вони можуть сприйматися у внутрішньому і зовнішньому світі у вигляді певних образів. В першу чергу до них відносяться остаточні, відокремлені схильності у самій людині, не зачеплені об’єднуючою функцією серця, а значить Богом. Саме відособлення спочатку мислення, потім волі стоїть за «куштуванням плодів з древа пізнання».

В певному сенсі ними є здатності, які очерствляють, прив'язують людину до імперативу матеріального світу. В глибинних шарах свідомості їм дещо можна протиставити і розпізнати їх характер, однак там вони переборюються в останню чергу. Навчитись переборювати ці сили можна через усвідомлене застосування творчого, етичного підходу, говорячи собі самому «я можу володіти тим і тим, але не можу і відмовитися від володіння» замість «я повинен цим володіти».

На іншому полюсі знаходяться бажання, які ведуть до відступу від складнощів і байдужо-саркастичному витісненню матеріальних проблем в духовну плоскість. Люди не завжди бачать, що це лише зворотній бік тієї самої «негативної медалі», яка пов’язана з першим згідно принципу маятника. Це другий бік в наші часи проявляється з більшою силою і тому його легше виправити. Рецепт зцілення – у співчутті і не пов’язаному ніякими умовами проявами любові.

З двома першими здатностями пов’язана третя – владолюбство. Подолання ілюзії могутності вимагає сміливої, беззастережної правдивості, заснованої на ній терпіння і невимушеної солідарності в спілкуванні з іншими людьми.

В цих областях людям повсюдно не вистачає яскравої і в той самий час альтруїстичної індивідуальності, яка могла би витіснити схильності, які ведуть до негативу.

У четвертій главі Євангелія від Матвія Ісус має спокуситися цими трьома спонуканнями, які іменуються в тексті «сатаною» і «дияволом». Христос протистоїть їм, прибігаючи не до їх протилежності, але й більш піднесеній силі, яка стоїть над суєтною боротьбою негативних сил, - «слову, яке виходить з вуст Божих», «Господу Богу» і «поклоніння і служіння одному Господу Богу». Христос ставить себе поза дуальністю темрява-(лже)світло і переборює її, крокуючи своїм, третім шляхом вищого порядку, що стає видно на прикладі наступних подій.

Р. Штайнер дав опис обох основних негативних сил як окремих сутностей, які можна спостерігати у світі, відкритому духобаченню. Як вже йшлось вище, у розділі цих проявів є певний сенс, однак поза світом духобачення відмова антропософами християнських уявлень про єдину негативну сутність, у котрій є обидві сили, невиправдано. Тенденції часто перемішуються настільки, що всі «богопротивні» тенденції можна зрештою розглядати як одне ціле, а, отже, і протистоїть їм не безліч богів, але єдиний Бог Христос зі всіма, хто робить його справу.

Є і інші духовні напрямки, які скоріше наводять завісу на очі і вважають богоугодними будь-які устремління до висот духа.

Не отримуючи підживлення за рахунок страху і негативних емоцій, негативні сили не можуть мати прямої влади. Один з методів захисту від них полягає в тому, щоб не будити лихо, поки воно тихе. Духовне сприйняття в наш час вказує, що уявне «підсилення» колообігу негативних сил представляє собою дію потенціалу, який був розтривожений недавно, але існував з незапам’ятних часів у скритій формі. Позитивні здібності, напроти, дійсно можуть підсилюватись, хоча й беруть початок від вже існуючого прообразу.

Особисті «больові точки» є також резонаторами для родинних сил зовнішнього світу. У трохи спрощеній формі їх признаки можна виявити в однобічній приватнокапіталістичній практиці Заходу, особливо в її старій формі, яка позбавлена будь-якого соціального захисту, де егоїзм був вищою чеснотою; в однобічності націоналізму і нацизму, особливо їх зарозумілості і зневаги до решти світу; в деструктивній «релігійній» діяльності, а також в крайностях сталінізму з його жорстокою зрівнялівкою. Сказане, однак, не означає огульного прокляття всіх і кожного, хто жив за такого строю.

Христос мало говорить про пряму «боротьбу із злом», в той час він не стверджував, що зло необхідне для «підтримання рівноваги» (як думають деякі східні доктрини) чи як противага для кращого розуміння Божої доброти. Пряма боротьба з негативом часто буває необхідна, але не кожному необхідна. Деяким цілком може допомогти шлях, рекомендований «християнською наукою» Мері Бейкер-Едді. Сказане не означає, що ворожих сил не існує, але те, що їх можна непрямим образом навернути в позитивні сили. Адже у Христа немає вічного прокляття, всі деструктивні сили можуть бути перетворені аж до настання моменту, коли, як сказано в останній главі Одкровення Івана, не буде більше ночі (див. відповідну главу).

Вернутися до змісту.

З того моменту і до розп’яття на хресті між Ісусом і Марією встановлюється зв’язок в області творчого сприйняття. Марія надихає його, співпереживає у важливі моменти його життя і, слідуючи по цьому шляху, приходить до душевного преображення.

Якщо в наш час вираз «невістка Христа» застосовується до черниць як формальне звернення, то спочатку воно вказувало на реально пережите.

Людина, яка ступила на шлях преображення, може пройти його «наодинці». Однак йти одному зовсім необов’язково. Зростаюче в середині відчуття свободи дає можливість краще, ніж раніше будувати відношення з протилежною статтю.

До того ж особистість вбирає в собі елементи душевної структури, яка дісталась і від матері, і від батька.

Бога як найвеличнішу в світі загадку важко досліджувати, обмежуючись однією наукою, одним засобом сприйняття чи одним феноменом, які в кращому випадку можуть пояснити лише деякі аспекти. Необхідно прийняти і розглядати у сукупності багато початків. Поки що це мало, хто намагався зробити. Якщо б християни по своєму довели до кінця алхімічний процес, використовуючи при цьому і ліву, і праву половини мозку одночасно (що сьогодні є метою всіляких досліджень), і прийшли б у висновку до «творчого, заснованого на любові пізнання», словесні битви між богословами пішли б в минуле. Спеціалізація на окремих аспектах все одно збереглась би, але не могли би претендувати на винятковість. Люди стали би взаємно доповнювати один одного.

В той час як Марія-богоматір, мати Ісуса, розглядається у якості духовної чи божої матері тих, хто приймає її заступництво, Марія Магдалина є для тих, хто її шанує, скоріше втіленням земного життя.
Марія Магдалина (Марія із Магдали, Магдалене) була жінкою, яка послідкувала за Ісусом Христом. Багато думають згідно традиції, що вона була проституткою, яка завдяки Ісусу відмовилась від свого минулого життя. Ісус говорив, однак: «Вона багато любила». Це не обов’язково означає велику кількість сексуальних контактів, а тільки – чи, принаймні, в тому числі – здатність любити людей (всеосяжне), співчувати їм і бажати їм добра. Вона любила Ісуса, тобто вона поважала його як людину і шанувала його як духовного (божественного) пастиря. Згідно містичній літературі (Якоб Лорбер) її почуття до Ісуса становились все більше і більше одухотвореними, її любов до нього становилась все більше очищеною від земного. Таким чином, любов була її засобом осягненням Ісуса і самого Бога.
(Можливо так же, як це було з Кларою, жінкою, яка покохала монаха Франциска Ассизьського [святий Франциськ (1181-1226), італійський проповідник, засновник ордену францисканців], який спочатку нею знехтував, а потім прийняв, коли її кохання стало чисто піднесеним). (На цю тему є цікавий фільм у німецько- і англійськомовному варіанті, нам невідомо, чи є україномовна версія цього фільму).
Існує окремий переказ, який відноситься до Марії Магдалини. Ця легенда про Святий Грааль, яка розповідає про те, що Йосиф Аріматийський і Марія Магдалина, а також деякі інші послідовники Ісуса відвезли Грааль – спочатку це була чаша, в яку була зібрана кров Ісуса – у Південну Францію чи Англію. Деякі з чудес пов’язані зі Святим Граалем. (Він також є символом божественної любові).
Існують і деякі свіжі гіпотези відносно Марії Магдалини. Наприклад, припущення того, що у неї була дитина від Ісуса, яка стала засновником однієї з перших королівських династій Меровінгів у державі франків. Подібні гіпотези є бездоказовими.

**) Згадані поняття «аніма» і «анімус» не є питанням віри. Поміж іншого, виходячи з досвіду багатьох людей, християни це чи ні, вважається, що у чоловіків і жінок є так звані «чоловічі» і «жіночі» відділи в психіці, які передаються, принаймні частково, від батька і матері, середовища, де вони виросли і які вони можуть навчитися інтегрувати у свою особистість. Концепція «анімуса» і «аніми», може, не зовсім відповідає реальній дійсності, але вона є спробою глибинних психологів зрозуміти її коріння.

Вернутися до змісту.

Якщо відстежити церковні заяви з питань статевих відношень, а також їхню церковну та поза церковну критику, створюється відчуття, що людям дуже важко визначитись, що ж вважати нормальним людським чи «християнським» відношенням до цієї сфери. Зовнішні моральні заборони багато в чому втратили свою ефективність після шістдесятих років минулого століття. Церкви не зуміли виявити в своїх традиціях раціональне етичне зерно, яке можна було б допрацювати для потреб сьогоднішнього суспільства. Реакція, яка виникла на пригнічення сексуальних бажань - «сексуальна революція» - обернулася крайнощами нової ідеології з її нав'язливою гонитвою за результативністю в сексі, розбазарюванням життєвої енергії, ігноруванням закладеного в людині прагнення до серйозних натхненних стосунків і безперервними сварками, що доводять людей до втрати працездатності. Тому до восьмидесятих років вони виродилась у відчуття спустошеності. В цьому напрямку чи ледве зберігся який-небудь раціональний мотив, який зберігає потенціал подальшого, позбавленого крайнощів суспільного розвитку. Такий мотив міг би полягати у подоланні «мислення з позицій володіння». Із сторічної боротьби можна зробити висновок, що союз чи хоча би відносна гармонія між відповідальністю і свободою, особливо у відношеннях між чоловіком і жінкою, недосяжні без подальших зрушень на шляху до цілісного розвитку людини. Присутність окремих пар, яким вдалося цього досягти, тим не менш, свідчить, що такі зрушення можуть мати місце.

Любити Бога і ближнього свого як самого себе, а значить і самого себе також, є правило, яким Христос замінив систему заборон Старого Заповіту. Він окреслює вихідну універсальну позицію, яка пронизує і поєднує всі три сфери. В даному контексті любов до ближнього виходить за рамки інстинктивної турботи за родичами, хоча в ширшому сенсі вона може розповсюджуватись і на родичів. На фоні готовності людини із любові до ближнього надавати допомогу там, де вона необхідна, любов до себе перестає бути егоїстичною, вона скерована на себе і своє тіло як об’єкти, необхідні для того, щоб служити іншим чи Богу.

У цьому зв’язку особливо добре видно, що між тезисом, який іноді зустрічається, про тотожність любові і статевих відношень чи порівняння любові до себе з самовдоволенням і сексуальними фантазіями, з одного боку, і намірами Христа, з іншого боку, полягає ціла прірва. Одна з недосконалостей людини полягає в тому, що його внутрішні сили поділені і ізольовані, а між ними і реальними людьми споруджуються уявні образи. Із них можна отримати корисний урок, але не можна перетворювати їх в об'єкт прагнень.

Справи сердечні супроводжуються відчутною сексуальною енергією, але зовсім не обов’язково випускати цю вибухонебезпечну енергію на поверхню, як диктує сучасна культура.

Оскільки статеві стосунки густо замішані на підсвідомості, вони розглядаються багатьма релігіями як ходіння по канату і тому скріпляються шлюбом, що дозволяє парі регулювати їх спільними зусиллями. Ті, хто хотів би залишити подібний досвід для шлюбу, можуть досягти потрібного ефекту, заздалегідь свідомо внісши ясність до дошлюбних дружніх взаємин, в те, кому що потрібне, і домовившись поважати ці побажання.

Старий принцип, який негативно характеризує навіть плотський погляд, кинутий на чужу дружину, якого дотримується Христос, не виключає існування більш піднесеного джерела безпосереднього натхненного контакту між двома незнайомими людьми, дія якого зустрічається частіше, ніж вважається, і не завжди буває правильно зрозуміло самими учасниками. «Де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я посеред них» (або, як сказано в іншому, теж правильному перекладі, - «в них»). Зібрання не обов'язково повинно відбуватись в церкві і не потребує яких-небудь особливих приготувань, воно може відбутися всюди, де «Дух Христа» зведе дві людини для якої-небудь мети. Підтримувати ясність свідомості, яка є необхідною початковою умовою, навіть у тому випадку, коли йдеться про чоловіка і жінку, притому що відчувають один до одного симпатію, нелегко, але в цьому полягає всесвітня необхідність. Справа не повинна зводитися до статевих зв'язків або сексу, самі учасники повинні з'ясувати, в чому вона полягає.*

Однією з оптимальних передумов природності при зустрічах між людьми слугує вивчення власної індивідуальності і «аури» чи особистого випромінювання. Навіть у шлюбі люди залишаються індивідуумами. У всякому випадку, Христос ніколи не закликав без залишку розчинятися у подружньому житті.

(...)*) Людство представляє собою складну мережу; це стане зрозуміліше з наступних глав.

Вернутися до змісту.

В Ів. 2, 13-25 після одруження в Кані слідує сцена «очищення храму». Ісус в гніві виганяє торговців і мінял із храму, не соромлячись застосовувати фізичну силу. Він намагається чітко вказати на лицемірство світу, який називає храм домом Божим і турбується при цьому тільки про свою наживу. В ситуації, коли від міських чи духовних сановників не приходиться чекати допомоги, він, керуючись почуттям відповідальності за «дім Отця свого», бере справу в свої руки, здійснюючи акцію громадянського спротиву, не завдаючи шкоди іншим людям. «Покора Богу більше, ніж людям» - аж ніяк не раболіпство. Навіть його фраза «віддайте кесарю кесареве» (а Богу Боже) усупереч розхожій думці не припускає сліпого підкорення, а скоріше говорить про бажання запобігти марним конфліктам між апостолами і непосвяченим в курс справи суспільними силами. Релігія і політика живуть за різними законами. Служіння людям і «добре відношення до міської влади» сумісні і не є раболіпством.**

У цьому зв’язку виникає питання про відношення людини до емоційних поривів. Не у кожного емоції знаходяться на стільки піднесеному рівні, як у Христа, все життя котрого протікало в «трепеті перед Богом» і співчутті людям, чий гнів підкріплювався усвідомленими благими намірами. У звичайної людини всі емоції спочатку бувають пов’язані з підсвідомим механізмом подразників і реакцій на них, вони походять із конкретного життєвого досвіду і проявляються з різною силою, але схожі за своєю базовою структурою. Якщо не задовольнятися чужими тлумаченнями і намагатися відслідковувати, аналізувати і скеровувати такі механізми, виходячи з власних реакцій, чи пускати справу на самоплив, процес навчання буде довгим.

Хоча ми маємо справу з психікою, шукачами Бога і істини не рекомендується вдаватись до звичайних методів психоаналізу і психотерапії.
У тих випадках, коли однобічні підходи, які зводять психічні проблеми до статевої сфери і вражанням раннього дитинства, ще діють в глибині свідомості. коли існуючий психічний стан виправдовується наявністю мнимих слабостей, а здатність людини до розвитку, про яку писав Еріх Фрамм, відходить на другий план, психологія може навіть виступати як гальмо духовної еволюції. 

Коли треба скинути з себе важкість денних турбот, можна використати метод, який знову ввів у обіг Р. Штайнер, - уявним прокручування подій дня в зворотному напрямку, починаючи з вечора. Після цього становиться легше повернутися до дійсності.

Можна також скласти список якостей, які потребують покращення і гідних прагнення, - «дзеркало душі» і регулярно звірюватись з ним. Цей метод широко використовується в містиці.

Вернутися до змісту.

Про переворот в цінностях старого (та й сьогоднішнього) суспільства, створеним Нагірною проповіддю, написано багато (див. Мат. 5 – 7,29). Одні вітають її важливість для суспільної діяльності. Інші заводять її до положення «етики переконання» і віддають перевагу так званій «етиці відповідальності» і старозавітним погрозами покарання. Воєнні, а також деякі інші люди просто намагаються жити за нею, як за уставом. Нагірна проповідь отримала високу оцінку не тільки в християнському світі (наприклад, у Ганді).

З позицій дослідження свідомості становиться видно, що Нагірна проповідь в першу чергу адресована тим людям, для котрих свідомість означає дещо більше, ніж аналітичний апарат розуму, і життя котрих не обмежується «своєю хатою з краю». «Злиденні духом», тобто ті, хто знають, що нічого не знають (чи знають мало), і відкриті ідеї, що Бог знає більше, ніж вони і можуть їх багато чому навчити, «блаженні», «бо їхнє є Царство Небесне». Таке відношення постійно може давати потужний імпульс до розвитку, при чому більше, ніж будь-яка інша «розумна» позиція.

«Стражденним» не завжди доводиться нести тільки свою судьбу і розбиратися зі своєю долею відповідальності за загальний стан справ. Деякі несуть ношу тяжче, відповідаючи за все різноманіття людей, серед котрих вони живуть, за долю цілих народів і всього людства. В їх особі сьогодні часто виступають не державні діячі, а масові рухи. І хто же проявляє до них необхідну участь, хто молиться за них, а не за владу імущих, знаменитостей і титанів економіки?

«Кроткі» явно кроткі за власним вибором (тобто вони не залякані). Вони «наслідують землю» і тільки в їхніх руках земля збережеться і буде розвиватися.

«Голодуючі і жадаючі правди» не відчувають заздрощів, щирий пошук справедливості для себе і інших відкриває в них канал «нагору». Відповіді на їх питання рано чи пізно приходять, хоча і не завжди такі, яких вони чекали. «Милостиві» підтримують своїх братів і сестер, таких же, як вони істот, у їх прагненні до Бога і тому Бог підтримує їх.

«Чисті серцем» і ті, хто побачили і відкинули духовні шори і забобони, «побачать Бога». В цьому міститься ширший зміст слів «не судите».

«Миротворці» і миролюбні люди, які діють у дусі молитви о світі Франциска Ассизьського, демонструють іншим людям дію іншої сили, аніж тих, що зазвичай спрямовують течію життя. Вони «будуть названі синами (і дочками) Божими».

«Вигнані за правду (справедливість)» і ті, яких «гонять і паплюжать, неправедно злословлячи на Мене», тобто Христа, також названі блаженними. Саме так вони відчували себе в душі своїй в той час, коли страждало їх тіло. Сказане, однак, не означає, що страждання може бути самодостатньою метою.

Ті, кого він називає «сіль землі» і «світло миру», повинні ще виконати своє призначення. В цій главі Христос особливо посилається на «закон» і пророків Старого Заповіту. Зберігаючи зв’язок з підвалинами, які існували до нього, він плодотворно перетворює їх для нового часу, коли на першому плані повинні стояти не самі закони, а їх джерело, і коли кожна людина сама може відтворювати в своїй душі життєві принципи.

Для тих, хто «шукає царства Божого», все останнє «прикладеться». Все з цього видно, що рівень розумового мислення не підлягає руйнуванню, не повинен розкритися назустріч тому, що витікає із духовної логіки вищого порядку. Мова не йде про те, щоб віддаватися відверненим духовним пошукам, не звертаючи увагу на нагальні земні потреби. Навпаки, вищі істини повинні сусідити з земною свідомістю і життям, поки не закінчиться перетворення світу. Ясність розуміння зберігається чи досягається, коли людина проходить всі етапи розвитку від невідання через здогадки, припущення, теорію і переконаність до знання. В цьому, зокрема, полягає відмінність прагнення до блаженства в чистому вигляді, властиве багатьом давнім духовним течіям.

Мислення вищого порядку, яке спостерігається в Нагірній проповіді (див. також наступну главу), за своїм змістом в першу чергу апелює до тих людей, які збираються застосовувати його не лише в цілях преображення власної духовної діяльності. Цей шлях тільки починається з індивідуального життя, але потім потребує знайти партнера чи «ближнього». Про це вже говорилось в главах про хрещення і спокою в пустелі. Подальший розвиток відбувається на рівні стосунків між чоловіком і жінкою, одночасно починається обережне зондування можливостей душевних взаємозв'язків між багатьма людьми. Детальніше сказано в главах про одруження в Кані і про любов. Нагірна проповідь спирається на цей психологічний і етичний рівень і задає всезагальну ціль подальшого духовного розвитку – створення людського суспільства на основі відношень між окремими людьми. У цьому повторюється взаємозв’язок, який лежить в основі основ, між звуком, інтервалом, тризвуком, гамою і так до загального цілого.

В теології зв’язок з одкровеннями Старого Заповіту був оцінений: н-д, Псалми 1 та Єремія 17:7н.в.* (*тут і далі н.в. – наступний вірш). Згідно з Четвертою Книгою Мойсея 12:3 у зв’язку з Мт. 11-20, Ісус розглядався як новий Мойсей. Пророцтво в Захарії 9:9н.в. «...його царство простягалося від моря до моря» говорить про світове значення проголошення Царства Божого. Той факт, що Ісус постійно трансформував закони зі Старого Заповіту у щось нове, не ігнорувався: «…але Я вам кажу», тобто він не говорив як раввін, інтерпретуючи писання, а робив це з усвідомленням божої місії. Сама ця пророча і месіанська риса заперечувалась тими, хто тільки вірив у Старий Заповіт.

Вернутися до змісту.

Техніка «позитивного мислення», коли в ній не має егоїзму і манії величності і коли вона не спирається на технічні маніпуляції, може привести мислення у стан, споріднене тому, яке виникає в результаті спілкування з Богом, чи полегшити настання такого стану. Однак література на цю тему рідко відрізняється педантичністю і може ввести людину в оману.

В будь-якому випадку, стан, який досягається таким способом, ще не є «преображенням». «Преображення» - не просто введення позитивних духовних програм у свідомість людини, де зазвичай вже існує багато сплутаних програм, щоб таким чином створити перевагу позитивних програм над негативними, хоча сама по собі така вправа можлива. Преображення – це звільнення людини від перекручувань і невірної розстановки акцентів за допомогою звернення до духовних першоджерел. Становиться помітний високий божий порядок у всьому. Становиться видно, що здобуття людиною зрілості може йти шляхом заглиблення процесів очищення психіки, згаданих в главі «Праведний гнів». Все, що відбувається, отримує сенс на глибшому рівні пізнання. Пізнання не мислення, воно може відбуватись за участі чи без участі мислення, його не можна визвати зусиллям волі, але коли воно здійснюється, наступає звільнення. На відміну від інших підходів цей не потребує того, щоб людина відгороджувалась від світу думок.

Мислення звільнюється від звичного порядку реагування на інстинктивні спонукання, уявний аналіз і синтез, знаходячись під контролем, становляться легкокерованими інструментами вищестоящого розуму-свідомості. Продовжується диференціація мислення, яке при цьому не втрачає здатності до прийняття рішень (не «затуманюється»). Навпаки, загострюється розуміння того, що і при яких обставинах необхідно робити.

Можна припустити, що і сам Христос не міг до кінця звільнитися від усієї неясності, яка відділяє людину від цього рівня. Тим не менш, він знаходив все більше ясність. Згодом в так званій молитві про єдність всіх віруючих він просить дати йому ту ясність, яку він мав у Бога до створення світу.

Деякі теологи бачать Преображення Господнє та висповідання Христа Петром у світлі одночасного Судного Дня у євреїв або наступного свята Суккот. (Тільки один раз на рік у Судний День священик вимовляв ім’я Бога у внутрішньому святилище храма). Інші бачили зв’зок з Мойсеєм, який заліз на гору Сінай (Друга книга Мойсея 24:16).

Вернутися до змісту.

Ісус знайшов правильний підхід до Фоми. Він ні до кого не застосовував примус, який більше підходить для залу суду, рівно як ніколи не демонстрував наміру спровокувати до відмови від свого вчення тих, хто до нього ще не доріс.

Таким чином, «чудеса» були не головним в діяльності Христа. Нерідко він робив їх, коли його прохали про допомогу, без присутності натовпу, і «давав наказ» нікому про них розповідати.

Богословам, які вийшли зі школи «теології деміфологізації» Бульмана, які говорять, що насправді ніяких чудес не було чи що розповідь про них носить символічний характер, можна заперечити, що їх точка зору застрягла на рівні механістичних уявлень про світ і людину XIX століття і не звертає увагу на останні наукові відкриття. Новітні напрямки в квантовій фізиці, біології, біофізиці, гомеопатії, парапсихології, астрофізиці і т.д. просунулись вперед настільки, що дозволяють повністю заперечити тезис про «неймовірності» біблійських подій хоча б з зовнішнього боку. При цьому вони, звичайно, не можуть вважатися «доказом існування Бога». Такі треба шукати не в природничих науках, а у зовсім іншій області.

Даний напрямок теології правий тільки в тому, що наукова об’єктивізація не повинна служити передумовою віри.

Часи колишнього однобічного просвітлення пішли у минуле. Вчені уми також отримали можливість вірити, не рискуючи стати жертвою шизофренічного роздвоєння особистості. В епоху, коли люди беззаперечно вірять свідченням парапсихології про деякі індивідууми, які можуть згинати ложки на відстані, так як, незважаючи на велику кількість фактів обману, залишається немало випадків, які не визивають сумнівів, було би просто глупо заперечувати, що незрівнянно більш великий Христос міг мати такі ж здатності. Ісус «згинав ложки» не заради розваги. Результати пізнання у найрізноманітніших сферах говорять про те, що Ісус дійсно міг керувати всіма силами природи. Сьогодні особливо важливо приймати даний феномен серйозно заради змінення сучасної особи людства, в інтересах цілісних християнських методів лікування і т.д. Подібний духовний погляд на Христа зовсім не суперечить соціальній діяльності для окремих людей і цілих общин. Подібне помилкове зіставлення нерідко веде до заперечення «чудес», оскільки люди, які це роблять, керуючись добрими намірами, вважають за необхідне боротися з неправильними тенденціями, що йдуть врозріз з гуманністю і соціальною спрямованістю християнства. В дійсності же тільки сукупність цих двох підходів може наблизити нас до справжнього пізнання радикальності Христа, його зв’язку з волею і енергією творця.

Епізоди зцілення дозволяють проаналізувати ще один аспект. Христос на відміну від сучасних чудо-лікарів не посилається на «енергію космосу», яка нібито тече в ньому. Він вказує на віру, віру у можливість зцілення через нього, а, отже, через Бога, який діє у плоті Христа. Тут енергія виступає не як безлика сила, вона є впливом особистості Христа. В йозі енергія, як правило, розглядається сама по собі. В наш час також бувають випадки зцілення, які спричинені молитвою в її початковому сенсі і зв’язком, який встановлюється між самим заповітним в душі людини і Христом, який бажає людині досконалості, що та, говорячи словами самого Христа, могла зробити більше, ніж він.

Детальніше про «дари Святого Духа», наприклад, дарі зцілення, «різних мов» і дарі пророцтва див. в 1 Кор. 12, 7-11; діяннях апостолів 2, 17-20; і главі про П’ятидесятницю в цій частині.

Вернутися до змісту.

Всі плани сутності людини, які протягом тисячоліть намагалась зрозуміти попередні містичні вчення, були представлені Христом у новому світлі. Так, «надсвідоме» внутрішнє Я людини виступило в охопленні фізичного життя, психічної і ментальної діяльності. З іншого боку, проявляється зростаюча здатність до свідомого засвоєння, узагальненню і розширенню глибоких і давніх шарів підсвідомості.

В староєгипетських містеріях шлях також пролягав від духа і душі вниз до фізичних сил життєвої волі.

Положення майже всіх релігій про життя після смерті, скоріше за все, беруть початок від подібного досвіду перебування поза фізичним тілом, а не від філософських вигадок, які мало відповідали стану свідомості людей доісторичної, ранньоісторичної і античної епох. Достовірний опис можна знайти у Жана Гебсера в книзі «Першооснова і сучасність» („Ursprung und Gegenwart"). Він проводить різницю між архаїчною, магічною і міфічною ступеню свідомості, за якими слідує ступень абстрактного мисленні і узагальнюючої свідомості. Чи є розриви між цими етапами неминучістю – інше питання, але, у всякому випадку, в наш час від піддається вивченню. Р. Штайнер також підкреслює незрівнянність давніх типів свідомості з сучасним. Сьогодні вони охороняються лише у вигляді відгомонів на різних вікових етапах розвитку окремих індивідуумів.

У зв’язку з воскресіння Лазаря Христос і коло його прибічників, яке недавно склалось біля нього, звертають на себе увагу оточуючого їх світу. В цьому проявляється розширена свідомість Христа, яка має в собі коло апостолів і запліднює більш ширше соціальне оточення. Люди, які йдуть шляхом Христа в наш час, можуть зазнати аналогічне розширення свідомості, експонуючи свою колективну діяльність зовні.

Вернутися до змісту.

Вернутися до змісту.

Далі в Євангеліях повідомляється про все більш символічні події, на які розхожі вчення не дають ніякої відповіді. Принаймні, сміло можна відкласти в сторону підправлені в комерційних цілях викривальні історій типу «Все про Ісуса», читання яких не додає знання ні на йоту. Формальне знайомство з подіями, звичайно, не буде зайвим, однак, головне в цій області можна осягнути майже виключно за допомогою медитації. Нехай сказане послужить спонуканням для інших в їх власних прагненнях до пізнання. Тут не допоможуть ні священики, ні історики.

Цей процес можна представити і таким чином: при внутрішньому повторі етапів шляху Христа наступає така чистота і ясність, при яких керування всіма планами істоти людини відбувається із найзаповітнішого джерела. Однак на першому місці стоїть воля. Відчуття і пізнання лише на наступному етапі отримують таку ступінь досконалості, яка дозволяє людині напряму пояснювати походження своїх спонукань. Наш зв’язок з Богом розвивається у певній послідовності, ніби дитина, яка підростає десь глибоко в середині нас. Розвиток на цьому новому етапі йде аж ніяк не сумбурно. Потужні спонукання до розвитку етики відчуття і ясності пізнання існували у людини і раніше. Залишається тільки привести їх до такої же досконалості в дусі Христа, яке вже досягнути в області волі.

Проходження через ці фази, яка важко піддаються опису, можна також розглядати як пробудження самосвідомості, тобто того погляду, який «ангели» чи его вищого порядку можуть спостерігати життя. Его вищого порядку чи ангелоподібне его може виступати в тіснішому зв’язку з Христом і таким чином перетерплювати перетворення. Нові духовні рухи і так скрізь говорять про досвід ангельського сприйняття. Багато християн, незважаючи на Біблію, дуже сумніваються в існуванні подібних речей, не говорячи про питання реальності популярних в народі «ангелів-охоронців»і про те, що подібний зв’язок може із себе представляти. Христос все ж виступає за оформлене у особистість істоту людина, за збереження всіх досягнень людського життя в том випадку, коли людина добровільно відкривається дії безособових енергій «ангелів». Людина, яка має досвід спілкування з ангелом, зовсім не досконала в очах Христа. Перші натяки для апостолів є вже в Ів. 1. Деякі духовно орієнтовані люди вважають, що після контакту з ангелом можна остаточно відійти від земних справ. Між тим, дослідження в цій області не повинні відходити з надійної уторованої стежки, інакше вони заведуть в нетрі ілюзій. Далі, починаючи з нового етапу, можливість проникнення людського духу в земні справи, звичайно, проявляється з ще більшою силою. Тут слідує згадати точку зору духовода Р. Штайнера, який вважає, що еволюція людей на землі буде продовжуватись ще багато епох і в багатьох нових напрямках. Те, що інші практики, на зразок гіпнотично-спіритичного «заклинання духів», не мають нічого спільного з архетипичним досвідом спілкування з ангелами, який тут мається на увазі, мабуть, і так зрозуміло. Тим не менш, достатньо багато людей намагається серйозно встановити контакт з ангелами у своєму повсякденному житті.

До сих пір мало хто звертав увагу на те, що епізод омивання ніг (Ів. 12) знаходиться у значеннєвому зв’язку з епізодом, коли Марія із Віфанії помазала ноги Христа миррою і обтерла їх своїми волосами. Що це? Її особистий, гуманний порив чи символіка жіночого аспекту в Богу, який можна приписати Марії, матері Ісуса, і Марії Магдалині, яка, очевидно, не та сама постать, що Марія з Віфанії? Чому ця сцена передує знаменитому омиванню ніг? Феміністська теологія знайшла би тут немало явних і схованих явищ. «Останнє помазання» католицької церкви також можна вважати відголоском цієї події.

Примітно, що омивання ніг не представляє собою однократну дію особисто Христа, він і апостолів спонукає мити один одному ноги, а також вкладає причастя в руки новонародженої общини в знак необхідності служіння всім людям. Символічний сенс омивання ніг полягає в тому, що життєва воля, яка стала досконаліше, переростає власну сутність людини і охоплює її оточення, спочатку соратники, чиї ноги вона омиває, потім відчуття відповідальності розповсюджується на інших, і так до останнього апостола.

Омивання ніг можна розуміти як служіння іншій людині. Тільки цей символічний жест дозволяє апостолам, за висловлюванням Ісуса, «мати частину з Ним». В цьому проявляється далекосяжне значення цього етапу. Молоді люди сказали би про такий етап відношень: «Він чи вона зі мною ходить». Звичайно, мова йде не про статеві відношення, а про життєвий зв’язок. Омивання ніг – ще один «крок вперед». Зовнішні деталі тут не важливі. Використання зовнішніх дій для залучення уваги до внутрішнього стану і процесів, які відбуваються у людині, виправдані в алхімічній практиці, але тільки тоді, коли їх дійсно супроводжує відповідний внутрішній зміст. Правильного відношення зі сторони одного священика недостатньо, воно повинно бути у самого підопічного, бо в ньому вся справа. Таким же повинно бути відношення до останнього причастя. Богослови ведуть нескінчені суперечки про його значення. В чомусь вони можливо праві, однак аспект, усвідомленого преображення самого учасники, заради якого все і робилось, недостатньо відмічається і в католицькій, і в євангельській церкві.

В число перших учнів менш складних вчень, які можуть його зрозуміти, попадало по 5000 людей, пізніше їх могло бути 500, ще пізніше 70. При омиванні ніг присутні були тільки одинадцять апостолів, які вже багато чому навчились у Христа і підготовлені настільки, що могли використати цю можливість. Іуда поки не був допущений. Ісус не передає учення всім одночасно, але робить це поетапно. Якщо людина зосередиться на усвідомлені подій, які передували розп’яттю, прогрес можливий і у окремо взятої людини. Омивання ніг, бичування, увінчання терновим вінцем, розп’яття на хресті, покладання в труну, воскресінні і вознесіння називали «християнськими посвятами». Перенесені в пучину преображень нового часу, вони породили видіння семи днів «хімічного одруження Християнина Розенкрейцера», яке лютеранський теолог Й.В. Андрев опублікував під виглядом сатири в 1616 році.

Такий етап, звичайно, не завершається першим же переживанням, відчутим чи у зовнішньому світі, під час медитації чи уві сні. Буття людини і присутні їй якості можуть розвиватися у багатьох напрямках, пересікатись з деякими попередніми властивостями, однак остаточну форму нові якості отримують тільки тоді, коли отримують остаточну форму те, що їм передувало, і від чого вони відштовхуються.

За помазанням у Віфанії в Ів. 12 слідує вступ Ісуса в Єрусалим у якості месії. Після омивання ніг в Ів. 13-17 слідує застереження про зрадництво Іуди Іскаріота, прощальні промови і молитва з всіх, хто вірує.

В обмиванні ніг теологи часто бачили символічне дійство, що вказує на наближення розп’яття Ісуса; або приклад служіння любові Бога, що очищує. Однак, це також було провозголошено як вчинок з прямим впливом.

Вернутися до змісту.

Ісуса при в’їзді в Єрусалим зустрічали радістю як обіцяного месію (Ів. 12, 12-19). Однак досвідчена у своїй справі каста первосвящеників знала, на які «кнопки» в душі людей натискати, щоб настрій маси став протилежним. Люди, які можуть бачити в собі негатив і байдужість і перетворювати ці риси, можуть досягти такого рівня стійкості і зв'язку з Богом, який робить їх непідвласними масовому вселянню і зовнішнім негативним силам, реальність яких проявлялась і в подіях ХХ століття.

Коли воїни прийшли за ним (Ів. 18), Христос буквально змусив їх відступити і пасти на землю, показав, що він не підвладний їх контролю. Тим не менш, він дозволив зробити з собою все, що вони хотіли.

Вернутися до змісту.

На той час як золота корона була символом зовнішнього господарювання, причому необов’язково в негативному сенсі, терновий вінець Христа був символом майстерства учителя, яке нічого не давало в мирському житті. Ще і шипи кололи голову. Тут також слідує шукати не страждання, а силу для здолання всіх уявних вагань, хоча у Христа їх начебто немає зовсім. Вони проявляються тільки одного разу, перед тим, як він остаточно вирішує, що «чаша» не повинна його оминути. У бичуванні і терновому вінці ми бачимо продовження лінії, яка була розпочата омиванням ніг. Відчуття і пізнання, незважаючи на всі перешкоди, що були, «священні».

Ця стала тенденція до здолання власної обмеженості має енергетичний зв’язок з новими руками сучасності – рухом за мир, екологічним рухом, духовними течіями, які ставлять перед собою мету «лікування землі».

У світлі цих висновків, коли мова йде про «етапи християнської посвяти чи розвитку», доцільно надавати більшого значення позитивним основам.

**) Однак, в історії релігій існувала фігура осміювання або король глузування, який існував для прийняття головного удару суспільного гніву. У Старому Заповіті був цап-відбувайло, призначення якого було спокутувати гріхи людей (Третя Книга Мойсея 16:15). В обидвах випадках це мало значення символічного ритула. З цієї причини традиційна теологія зробила спробу показати, що тільки Ісус був здатний зробити дійсно справжню жертву для людства. Деякі критичні теологи були думки, що через це повертаючись до старих жертовних культур вони змогли підняти питання про основну ідеї жертви. Це може було легковажно, але як показано вище, події містять набагато більше, аніж аспект жертвування собою. Його мета є також важливою.

Питання:
Хочу я питати* Бога - якщо я не усвідомив це - допомогти мені мудро мати справу з групами, до яких я належу – навіть якщо це вимагає важку працю над моїми старими думками?

Вернутися до змісту.

Хрещення і смерть Ісуса інтерпретуються ще різноманітніше, ніж інші етапи його шляху. По-перше, це пов'язано з тим місцем, яке відводиться цим подіям офіціальною церквою. По-друге, тлумачі намагаються пристосувати їх до власної світоглядної системи (див. Ів. 19, 12-37).

Наприклад, гностики, які примикали до ранніх християн, охоче розглядали феномен Христа, але, знаходячись в рамках давньогрецької культури, вони не могли собі уявити, яким чином настільки велика світла істота могла народитись від звичайної жінки і померти. Вони робили висновок, що він, подібно ангелу чи великим вчителям Сходу, був лише в своєму псевдотілі, яке власно говорячи, не було смертним, а просто розчинилось згодом. Їх вчення вважало земний світ і матерію споконвічним злом, тому вони не могли допустити думки, що подібна істота повинна була пройти всі етапи земного життя і навіть наситити її своїм світлом. Термін «гностицизм» використовується тут у противагу апостольському гнозису. З такою відмінністю згоден навіть критик сектантства Ф.В. Хаак. Однак у подібних вченнях зустрічаються які завгодно переходи. Наприклад, гностичне «Євангеліє істини» визнає факт, що Христа прибили до хреста цвяхами.

Люди, які стоять на позиціях матеріалізму чи заперечення, розповсюджують легенди, що Христос нібито був позашлюбним сином римського солдату, хоча моральні уявлення того часу не допускали нічого подібного. Були також чутки, що Христос не помер, але вижив. Спроби заперечення біблійських подій вживаються аж до наших днів, наприклад, могилу старця на ім’я Ісус в Кашмірі намагаються пов’язати з біблійським Ісусом. У сучасній літературі фігурує ще одна могила Христа в Європі, яку поки не знайшли. Треба відмітити, що ім'я Ісус, яке в різних джерелах звучить як Іегошуа, Ієшуа і Йесат, зустрічалось доволі часто. В апокрифах (не включених в біблійський «канон» текстах писання) діяло немало інших Ісусів – Ісус Сирах, Ісус бен Пандира, не говорячи вже про те, що згідно тлумачення Р. Штайнера розходжень в генеалогії у Матвія і Луки, насправді було два хлопчика Ісуса, які були пов'язані один з одним.

На фоні цих тверджень появились суперечливі результати досліджень Туринської плащаниці Ісуса. То вона мала пилок, датована часом і місцем, де жив Христос, то, виявляється, була зіткана у середні віка. Спочатку говорили, що відбиток на плащаниці міг бути залишений тільки в результаті випромінювання з великим викидом енергії, наприклад під час раптового розпаду матерії, потім говорили, що патьоки крові - це свідчення того, що Христос ще був живим, коли його зняли з хреста. Останні дослідження знову підтвердили справжність ткані і загадковість виникнення зображення. Можливо, все це допомагає людям (див. зауваження про шлях апостола Фоми в главі про дива) приближатися своїм земним розумом до осягнення реальності, яка відбувалась з Христом. Лорбер вважає несправжньою тільки «Трирську сорочку», але і лише для того, щоб люди не відхилялись від мети - пошуків віри в середині себе і не ставили її в залежність від зовнішніх артефактів, суджень і теорій.

Як вже зазначалось вище, свідчення містиків нерідко значно краще допомагають відповісти на питання про значення подій минулого дня для сьогоднішнього розвитку людства і про їх характер. Чим більше у людини духовного досвіду в цій області, тим краще становиться її розуміння. Видіння християнських містиків і стигматиків, тобто носіїв ран Христа, незважаючи на відсутність між ними контактів, в багато чому схожі. Вони мають деякі деталі переживань Христа, які не потрапили у Біблію. Від Франциска Ассизьського до отця Піо і Терези Коннерсройтській, вони схожі вже цією деталлю. (німецькі: Höcht: "Träger der Wundmale Christi"). Всі вони проходили до висновку, що розп’яття Христа були реальними подіями і залишили глибокий відбиток на нашому світі. Раптово виниклий чи свідомо встановлений зв’язок з цими подіями приносить надзвичайне страждання, але разом з ним і надзвичайну силу, яка не валить до низу, а піднімає. Звичайно, життя настільки видатних людей стоїть до екзистенціального, всеохоплюючого характеру розп’яття ближче, ніж підхід, який використовує тільки розум. Тема життя і смерті у своєму вимірі більше всіх окремих планів істоти разом узятих, включаючи «причинний» план вироблення принципів і долю. Люди з менш яскраво вираженим містичним зв'язком з Богом можуть медитувати про події в житті Христа, використовуючи їх як місток в реальність, яким би недосконалим не був цей метод. Говорячи розп’ятому рядом з ним розбійнику, що той буде з Христом в раю, Ісус дає розуміти, що люди дуже скоро отримають можливість чуттєвого повтору його шляху.

Це також ще не «доказ існування Бога». Тим не менш, деякі нові напрямки в науці дозволяють ближче підійти до розуміння цих складних взаємозв’язків, ніж теологія, яка або догматично дотримується старих вчень, або попросту не приймає до уваги те, що складне для її розуміння.

Розп’яття співзвучне, але не ідентичне давнім ритуалам посвяти. Хрест чи дерево, на якому підвішували людину, можна зустріти, наприклад, на півночі в міфах про Одина, який провисів на дереві дев’ять днів і осяг в цей час піднесені істини. Гробниця нерідко використовувалась як місце посвяти ще в епоху мегаліту і в часи кельтів, але особливо яскраво це проявилось в єгипетській культурі пірамід. Неважливо, чи були піраміди місцями поховання – висічене ім’я мало про що говорить, а прямих доказів немає, - але в культових цілях, як і кельтські кургани, вони використовувались. В наші дні це вже неможливо проігнорувати через безліч фактів. Р. Штайнер помітив, що обидва напрямки духовного розвитку, лінія хреста і лінія гробниці, зливаються в житті Христа воєдино.

Чуттєве відтворення хрещення – «північ душі», «містична смерть», відірваність від усього, за що могла би зачепитися людина, яку в тій чи іншій формі відчули всі відомі містики, має певну спорідненість з вищим відчуттям йоги – нірвикалла самадхі чи відчуттям порожнечі в «нірвані». Християнська містика дозволяє відчути, що за цією порожнечею стоїть «щось», а саме Христос чи Бог. Ауробіндо показав, що нірвану можна пройти і проникнути в сфери, що стоять за нею. На християнському шляху частку цієї повноти, яка лежить за межами всього сутнього, можна відчути вже на першому етапі, тому що містком є сама сутність Христа, яка вже пройшла земний цикл.

Коли хтось як Ауробіндо зіштовхується з енергіями, які супроводжували розвиток Христа, не маючи опори, це виглядає як ходження по канату над прірвою. Однак, подібний досвід цілком можливий. Достатньо згадати випадок з індійським хлопчиком Саду Сундаром Сингхом (Sadhu Sundar Singh), який нічого не знав про християнство, але наполегливо ставлячи в душі запитання про Бога, раптом пережив відчуття Христа і згодом написав про це книгу. Під час індуїстських тантричних вправ людям, які розраховували на появу індійських божеств, раптом являвся у видіннях Христос. Говорячи словами Біблії: «Дух дихає, де хоче».

В інших джерелах, зокрема у Лорбера, говориться, що після сходження його на землю з’явилась можливість чуттєвого сприйняття Ієгови. Очевидно, що сприйняття, як часто буває, згодом було викривлено людьми. Але це не означає, що кожну старозаповітну подію можна оцінювати згідно людської логіки сучасного суспільства. Бог знає краще нас, що і чому він робить.

Ще пізніше, 2000 років назад відбулось земне втілення Христа, подія, яка стала поворотним пунктом у розвитку світу, охопило цілком цей розвиток і все людство, встановило внутрішній зв’язок між ними і життям Христа. Старі культи розклались, а згодом християнство також стало поверхневим, але дослідження в цій області все одно мають значення. Христос не годиться на роль гаранта влади якоїсь окремої релігійної общини. Йому було призначено предстати істотою, яка уособлює собою все людство, «новим Адамом» з Голгофи.

Богослови оперують поняттям відпущення гріхів. В реальності же «спокута» як зародкова можливість потребує в наступній діяльності тільки тоді може реально проявитись у житті. Реально і те, що при налаштування на життя в Богу, відкритими для нас Христом, це життя може бути органічніше, ніж при налаштуванні на механічні закони, долі чи карми. Христос також говорить про розплату «до останньої полушки», але ніде не згадує, що розплата буде, як раніше, здійснюватись згідно принципу «око за око, зуб за зуб». На перший план виходить нова задача людини. Якщо в її здатностях є щось корисне для неї і її оточення, воно береться на озброєння. Здолання минулого перестає бути самоціллю і поштовхом до розвитку. Коли сьогодні в людині взаємодіють різні здатності, цій взаємодії надається допомога «згори».

При всіх зусиллях виявити значення факту і символіки розп’яття для духовних цілей нашого часу, не варто забувати, що воно має і інші аспекти.

Вернутися до змісту.

Можливо, варто торкнутися деяких інших питань, пов'язаних з розп'яттям. В першу чергу це питання пустої гробниці Христа (Ів. 19, 38 – Ів. 20, 10). Раніше згадувалось, що тут мова не могла йти про нормальне зцілення живого за допомогою трав. Никодим явно використовував речовини для бальзамування і муміфікування. Аналіз «воскресіння», який наведений в наступній главі, практично виключає викрадання тіла і його перепоховання в іншому місці із не обмеженого матеріалізмом розгляду. Подальші висновки можна зробити, працюючи над питаннями, які менш частіше задаються.

Наприклад, можна намагатися відповісти на питання про те, що взагалі звичайно трапляється з людиною під час і після смерті і є чи тут якісь відмінності. Спроби дати відповідь неодноразово робились на основі релігійних одкровень і переказів, філософських міркувань, гуманістичної і трансперсональної психології, клінічного і індивідуального досвіду (наприклад, Елізабет Кюблер-Росс та іншими).

В області медицини є свідчення людей, які повернулися із стану наркотичного трансу чи клінічної смерті, про відчуття на іншому рівні свідомості. До того ж, наукою встановлено, що в момент смерті відбувається зниження ваги тіла на 21 грам. Антропософія оперує поняттям відокремлення Я чи духовної «істоти», «астрального» чи «емоційного» тіла, «ефірного» чи «енергетичного» тіла, а також фантомного тіла, за котрим слідує відхід спочатку на чуттєвий, а потім на ментальний план, тобто план власного Я, і у причинний світ під незмінним контролем вищого Его.

В багатьох повідомленнях альтернативних наук і преси говорилось про самогубців, які довгий час залишались прив’язаними до земного оточення. Їх неприємні відчуття, проти очікування, зовсім не були стерти.

Сьогоднішній рівень знань сприяє розумінню того, що при житті людині слідує займатися в своїй душі нетлінними цінностями. Те ж саме намагалась донести до людини Біблія. Той, хто прожив життя, повного руйнування, егоїзму і жадоби, зіштовхнеться з проблемами і пожалкує про втрачене. А ті, хто відносились до людей з увагою, допомагали їм і бачили в собі частку Божого світу, завдяки своєму світлому характеру зазнають приємні відчуття.

Можна задати і більш глибоке питання: як сутність людини обходиться за її смерті з накопиченими на різних рівнях, включаючи фізичний, здатностями, життєвим досвідом і іншій духовній субстанцією? Які різниці існують в цій області? Відповіді на такі питання можна знайти в літературі, наприклад, у пастора Резермюллера. Вони дозволяють зробити висновок про більш чи менш явний «відбір» найбільш суттєвого багажу з усіх планів людської сутності. До речі, у зв’язку з цим процесом поховання в землі краще кремації. Є також згадки про раптовий розпад субстанції, що спостерігається, в могилі.

Протягом багатьох століть і до сьогодні існували і існують перевірені церквою свідчення про «нетлінні мощі». До них відноситься, зокрема, тіло Бернадети Субіру в Лурді. Немало повідомлень і про «пусті гробниці». В таких випадках, як правило, з’ясовується, що ці люди вели особливо богоугодне життя.

На зв’язок з пустою гробницею Христа, схоже, не одразу звернули увагу, вони народилась в хащі езотеричних хитросплетінь. Можна навести цілий ряд дивних аналогічних подій, які не піддаються контролю, але і не заслуговують ярлика несерйозності. Ясно одне – далеко не всі таємниці фізичної матерії вже розгадані. Результати досліджень в області хімії і фізиці, на яких ми тут не будемо зупинятись, так як вони заслуговують окремої глави, наносять нищівні удари по уявленням про непорушність атомів тіла.

Варто також згадати про апокрифи – ранньохристиянські писання, які церква не відносить до «єресі», але і не вважає стовідсотково оригінальними, через що не включає їх в Біблію. В так званому «Євангелії Никодима» наданий опис «спуску Ісуса в пекло» після смерті і його впливу на істоти, які там знаходились заради, очевидно, їх емоційного очищення. Далі говориться, що він зустрічався в раю, який знаходиться над пеклом (і в духовному сенсі також), з героями Старого Заповіту, які там жили. Такі розповіді могли виникнути на основі істинних видінь, від части безпосередніх, від части символічних.

Не до кінця вичерпано значення свідчення в Ів. 20, 11-18, згідно якому Марія Магдалина першою виявляє, що гробниця пуста, і усвідомлює, що Христос знаходиться на проміжному етапі*. В духовному сенсі вони як би символізує Єву*. Христос говорить Марії Магдалині: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого». Цей епізод відрізняється від появи Христа після воскресіння, коли він явно дозволяє Фомі доторкнутися до себе. Схоже, дух оживив мертве тіло іншим чином. В той час ні одна легенда не дає ніяких підстав думати, що Христос просто оправився від фізичних ран. Його зовнішність сильно змінилась, реакція Марії Магдалини не говорить, що ці зміни можна віднести на рахунок багатьох ран і синців, які, якщо б вони були, неможливо було б не помітити. Обидві рослинні субстанції, якими користувався Никодим, також були придатні і широко застосовували виключно для бальзамування мертвих. Те, що відбулось, не вписується в класичну схему життя і смерті, тим більше в схему відчуттів на переході від життя до смерті. В ньому закладене велике значення для майбутнього, див. також «Одкровення Івана».

Вернутися до змісту.

Спустіла могила і воскресіння Христа кидають виклик свідомості багатьох людей (див. Ів. 20, 11 - Ів. 21). Причина цього міститься в людському досвіді, який говорить, що всі люди смертні, в зрозумілій тенденції відсторонюватись від незрозумілого, а також в застарілому, матеріалістичному світобаченні, але який досі викладається у багатьох школах.

Тим не менш, саме матеріалістично мислячі історики і критики підтверджують, що серед давньохристиянських свідчень про життя Христа найбільш достовірними є повідомлення про його воскресіння, тобто свідчення очевидців, які бачили Христа після його смерті в різних місцях, не завжди схожого на попереднього себе, наділеного деякими новими якостями, але в той самий час в подобі, яка була однаково добре доступна фізичному зору і судженню будь-якої людини.

Отже, треба також визнати істинним біблійський опис стану Ісуса, яке припускало наявність реальних процесів преображення в мертвому тілі Христа, яке проникло духом ще за життя, чи в його «посмертному» тілі (адже так звані «духи» зазвичай невидимі). В процесі людського розвитку розділені стани свідомості можуть знову злитися воєдино. «Розділення» є одним із значень слова «гріх». Людина була відокремлена від Бога, свого першоджерела. Таким чином «нижнє», тобто тіло, могло злитися з рештою рівнями сутності Христа. Див. попередню главу про «пусту» гробницю.

«Зруйнуйте храм цей, і Я в три дні споруджу його. Він говорив про храм тіло Свого». Після того, як інші померлі отримують можливість сходження до інших планів буття чи злиття з власною підсвідомістю (див. останню главу), так як через відсутність розділяючи якостей все тепер підкорюється підсвідомості, відбувається нове формування рівнів особистості, включаючи фізичне тіло, як позбавлене «несвідомих» ділянок.

Поняття реінкарнації, тобто перевтілення души в новому тілі, яке в той чи іншій трактовці зустрічається в різних релігіях, додає до феномену воскресіння ще одну глибоко, але недосконало звучну «октаву», але немає з ним одну й ту саму природу. Вчення про існування душі до запліднення і вчення про перевтілення мали ходіння ще в ранньохристиянський період, а згідно Руфінусу вони навіть отримали широке розповсюдження. Однак, цікаво, що їм не надавали великого значення. Це не пов’язано з бажанням людей зосередитись на деякий час на земному життя, як пише Р. Штайнер, чи з намаганням владолюбних пап ввергнути людей в ще більшу залежність на основі тезису про граничність життя, як міркують інші духовні автори. Головне, однак, в тому, що мотив воскресіння закріпився у свідомості людей. Хоча перспектива реінкарнації звучала як музика майбутнього, воскресіння Христа набагато перевершила її. Воскреслому Христа не треба було втілюватись в новому тілі, щоб знову явитись людям. Із критичних висловлень багатьох, хоча і не всіх християнських гру про реінкарнацію можна зробити висновок, що непохитні закони «механіки душі» по відношенню до долі, смерті і реінкарнації, принаймні, коли вони розглядаються самі по собі, мало відповідають життю, яке прожив Ісус. Сказане зовсім не означає, що реінкарнації ніколи не могло бути чи що вона не існує зовсім. Не можна попросту відмітати «досвід реінкарнації» минулого і теперішнього, навіть якщо не весь такий досвід базується на дійсній реінкарнації. Однак в християнстві це буває виключно рідко, як у випадку з Іваном Хрестителем. Він не просто взяв на себе функції Ілії – Ісус прямо говорить, що він і є Ілія. Тим не менш, він скоріше грає роль сутності, яка послана на землю з особливою місією, ніж роль білки в колесі все нових і нових народжень. Крім того, християнські містики, які приймають реінкарнацію як факт (наприклад, Лорбер), часто підкреслюють значення нових потойбічних шляхів навчання. За життя сьогоднішньої людини можна багато чому навчитися. Існують свідчення, що реінкарнація в цілях внесення підчищення і подальшого розвитку відносно свого оточення вже не носить попереднього автоматичного характеру. Можливо, саме ці застарілі уявлення зробили вчення про реінкарнацію підозрілим в очах християн. До того ж, ні Бог, ні Христос не фігурували в доктринах реінкарнації, які з’явились з інших джерел. Це не означає, однак, що всі феномени, на які посилаються інші релігії, свідомо неприйнятні для християн. Принаймні, фізично-душевно-духовна природа людини всюди однакова, тому всі можуть пізнати щось нове, проводячи порівняння, якщо не стригти все під одну гребінку.

Про механістичні уявлення, про карму і реінкарнацію вже говорилось в главі «Розп’яття».

Сьогодні часто можна спостерігати, що яскраві особистості, не встигнувши навіть подорослішати, вже зовсім несхожі на своїх фізичних батьків. Іноді здається, що їх тіло скоріше сформувалось під впливом якихось інших, можливо більш ранніх культур. Це може бути пов’язано із зрослим у порівнянні з древністю значення душевно-духовної сутності людини і зменшенням значення зв’язку з пращурами і генетикою. Р. Штайнер вважає, що це пов’язано з діяльністю Христа.

Девіз Христа: «Дивіться, я все зроблю новим». Навіть коли він апелює до серцевини індивідуальності, до того місця, де людина вже «не єврей і не грек», а просто людина, на увазі мається не єдина людська надсвідомість, а думка, яку Бог думає і здійснює через окрему людину. На основі своєї індивідуальності людина може створювати нові спільноти, які не мають коренів в сім’ї, стані і інших минулих зв’язках. Але в нові відношення на основі духа можуть вливатися і «старі» відношення, якщо вони перетворились із несвідомої нав’язливої необхідності у вільне волевиявлення.

В цьому контексті цікаво появлення нових рухів, котрі, як і Христос не приймають неминучості смерті тіла.

Індійський філософ і йог Ауробіндо, відчувши досвід нірвани, працював в близькому напрямку і вів пошуку «шляхів впровадження в земне життя суперментальних енергій». Його духовна сподвижниця «мати» Мирра Альфасса зуміла просочувати нею обтяжені пам’яттю рівні фізичного тіла, наприклад, клітини, які мають відношення до старих програм смерті. Вона сприймала цю діяльність як «роботу на тілі людства».

Рудольф Штайнер говорив про нововиявлені вищі члени сутності людини чи «тіла», які стоять вище розуму, які дозволяють вольовим зусиллям змінювати структуру попередніх емоційних, ефірних життєвих енергій і фізичних сторін сутності. Він називає вищі члени сутності людини «самодухом, життєдухом і духолюдиною». Читаючи його праці, можна подумати, що цим пророцтвам судилось звершитися у віддаленому майбутньому. Однак, якщо порівняти його слова з сучасним розвитком, становиться видно, що вони важливі вже зараз, нехай і не в повному обсязі.

В езотеричному буддизмі також маються згадки про аналогічні вищі «тіла» - «дхармакайе, самбхогакайе и нірманакайе», які можуть бути у істоти Будди. У той же час в цих різних напрямках думки немає єдності між цілями, методами і результатами досліджень. Зрозуміле одне – різні люди, незалежно один від одного, ведуть роботу в однакових напрямках, тому їм можна дати реальну оцінку.

Нові групи терапії духа, в основному в США, проповідують «безсмертя». Вони намагаються усунути за допомогою терапії «уявлення про смертність» і намагаються реально подовжити життя і добитися, щоб воно випромінювало позитивність, використовуючи техніку дихання реберсинг (для оброки родової травми), а також здорове харчування. Хоча християни в цих колах не грають помітної ролі, вони є серед видних фігур руху, наприклад, мормонка Анналі Скерін, яка описала власний досвід дематеріалізації і рематеріалізації тіла в рамках її зв’язку з Богом.

Інші дослідники ведуть пошук способів омолодження в області гормонів. В цих дослідженнях є раціональне зерно. Їх не можна огульно відносити до проявів манії величчя.

Правда, у відношення до Христа треба відмітити, що для нього мала вагу вся сутність людини, її вчення – не культ тілесності, який розглядає фізичне життя, як вище, взяту саму по собі цінність. Він переслідує мету не повернення життя окремим клітинам, а зцілення тіла ціликом з усіма його органами і клітинами, без відриву від духовної сфери людини. Христос припускає не обов’язок жити, а свободу життя. Вищеназвані пошуки не повинні через це зупинятись, але, якщо хто-небудь вирішив зробити цей складний акт балансування над прірвою, він повинен розуміти небезпеки, що його підстерігають.

Тому енергія воскресіння, пережита в Христі, виразно і цілісно приведена їм в дію, виступає «ферментом» гармонійного розвитку. Окреслені їм шляхи засвоєні далеко не повністю. Тому є сенс підтримувати з ним свідомий зв’язок.

«Воскресіння» перестало бути виключним досвідом духа. Воно здатне внести необоротні зміни до всіх сфер життя – феномену, який маловідома група Нового Одкровення «Центр світла Віфанія» з швейцарського містечка Зігрісвіль в своєму журналі «Ліхтботе» (Посланець світла) визначила як життя, що «воскресило». Після «вузькості брами» хреста відкривається повнота. Ісус підкреслював, що його шлях становиться зрозумілим тільки через дію. Успіхи в особистому засвоєнні спадщини Христа частково дозволяють розуміти значення цього далекосяжного кроку. Ми вже могли переконатися, що цей шлях не одноманітний і не є монотонний підйом до однієї єдиної вищої точки. Він проявляється в людині як скероване Богом спорудження в людині великої будівлі, в якій кожен камінець кладеться на попередній. Каміння - це якості буття людини, які переживуть зовнішню будівлю. Христос оголошує людям, що людина, подібно до того, як древня людина була створена згідно з одкровеннями різних святих писань досконалою, може знов стати «досконалою як Отець на небесах», пройшовши через хаос і драматизм недосконалого світу. Це вірно не тільки у відношенні найпростіших кроків на шляху Христа, але і такого етапу, як воскресіння. Сам Христос не встановлював межі вже тим більш не оголошував мірилом людську здатність до осягнення. Він задав новий масштаб, вказуючи: «Я – хліб життя», «Я – світло світу», «Я – двері», «Я – добрий пастир» і навіть «Я – воскресіння і життя; віруючий в Мене, якщо і помре, оживе», тобто оживе відразу, а не до всезагального «Страшного суду», як стверджують деякі християнські течії. «Я—шлях. істина і життя», «Я - істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар…а ви парості», «… Я Цар, я на те народився і на те пришов у світ, щоб свідчити про істину». Христос – це «Я Є» в людині, яке варто відрізняти від побутового егоїстичного Я.

У єврейських віруваннях було воскресіння або повстання з мертвих, але тільки в кінці часів. У традиційній християнській теології, однак, Воскресіння розглядається як нова можливість через віру у Христа, але без опрацювання її за межами Останньої Вечері. У розрізі сучасних, критичних теологічних розміркувань це вже може розглядатись як прогрес – порівняно з більш матеріалістичною формою теології, котра хотіла просто пояснити все, що було важко уявити - ,що Вознесіння знову стали використовувати як «метафору» - у символічному алегорійному змісті. (Ганс Кесслер, антологія «Вознесіння Мертвого»). Деяким може необхідний такий підхід для того, що важко уявити, але не є необхідним тим, які можуть прямо вірити у Вознесіння як у внутрішню, так і зовнішню реальність. У деяких відношеннях це вірування простих християн відноситься більше до сьогоднішнього рівня дослідження та знань у багатьох галузях, як воно прийнято у теперішніх дослідженнях. Для тих, хто бачить все як просто «метафоричне», згідно наших досліджень, вони можуть отримати тільки благо духовного повчання, а ефект зцілення, який має вплив прямо на фізичне тіло навіть сьогодні, прийде пізніше або не у повній мірі.

Вернутися до змісту.

Примітка: в англійській мові поняття «вознесіння» і «перехід на вищий план» передаються одним тим самим словом – Ascension. «Перехід на вищий план» як поняття, яке використовується сучасними «працівниками світла», скоріше пов’язане з попередньою главою про воскресіння.

Якщо перед початком своєї проповідницької діяльності Ісус Христос усамітнюється на 40 днів в пустелі, то видиму частину своєї земної діяльності він закінчує 40 днями після Пасхи, протягом котрих являється людям у найрізноманітніших, дуже часто віддалених місцях.

Після останньої вечері і бесіди, він «вивів їх геть з міста до Віфанії і, підняв руки Свої, благословив їх». І, коли благословляв їх, став відокремлюватись від них і возноситься на небо» (Лук. 24, Мар. 16). «…Він піднявся в очах їх, і хмара взяла Його із виду їхнього…раптом предстали їм двоє чоловіків в білій одежі і сказали…цей Ісус, який вознісся від вам на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його висхідним на небо» (Діяння апостолів 1). Очевидно, апостоли чітко бачили різницю між 40 днями, коли Христос раптом опинився серед них і знову пішов, і часом після, коли їх поєднував його дух, але не особиста присутність.

Христос заздалегідь повідомив, що уходить до Отця. Тільки після вознесіння Христа люди стали говорити, що він сидіть «по праву руку від Отця», тобто знаходиться з Богом на одному рівні за межами доступної людям «потойбічності». Із цього видно, що Христос споконвічно з Богом і є Бог. «Я - сущий». Він всемогутній, але дає свободу. Він – живе джерело всіх сил і істот, але в той самий час сам по собі. Він поза простором і всюдисущий одночасно, вічний і в той самий час реальний в кожному часі. Христос не розчинився, перетворившись у ніщо, просто зараз він – всюди. Завдяки внутрішньому настрою на Христа, в життя по-давньому можна перекинути місток від людини до Бога. «Моліться Отцю в ім’я Моє» - ці слова є самостійна реальність, яка не залежить від чиїхось уявлень про події, які відбувались 2000 років тому.

Учні починають усвідомлювати своє високе звання апостолів, які заміщають Христа на землі. В них і через них Христос проявляє себе з новою силою. Неправильно судити про цей стан чисто зовнішньо, так ніби всього на всього не стало більше вчителя і їм довелось взяти справу в свої руки. Якщо розглядати в цьому світлі самодостатнє значення вознесіння, то його можна інакше назвати універсалізацією діяльності Христа. Її можна представити у вигляді голограми, кожна частина котрої має в собі всю картину. Дане порівняння не є натяком на голографічне світосприйняття, згідно якому людина все одно подібна Богу і, отже, йому нема чого намагатись походити на нього. Така позиція почасти схожа на уявлення про спокуту, які випускають із погляду, що спокута як малий паросток потребує індивідуальних рішень і дій, які його підкріплюють.

Відношення людини доповнюються відношення до Христа. Можливо, що все закладене за життя Христа як вірогідність стало через вознесіння спонуканням до дії для апостолів і решти. За аналогією, в главі про хрещення в Йордані говорилось про формування образу Христа в людині. Тобто все, що приніс і зробив Христос, має за своїм впливом на людство ширший характер, ніж внесок і справа будь-якої людини. Коріння цього – у Бога, а не в якимось «морфогенетичному» колі - див. главу «Розп’яття». Ту же думку можна передати фразою «Все йде від Бога».

Про Павла сьогодні знають за традиційними суперечливим моментам. Хоча його духовідчеські переживання нерідко переоцінюються через однобічне тлумачення. Їх можна вважати істинними. Він зумів по-своєму прийти до розуміння того, що роль Христа виходить за межі проблематики єврейства, що євреї, схоже, були вибрані, щоб служити універсальною точкою відліку для того внеску, який Христос вніс у розвиток всього людства. Це було взагалі одна із перших розбіжностей між апостолами.

Церков схильна ототожнювати саму себе з «тілом Христа», відносячи до нього всю решту людства тільки в останню чергу. Антропософія більш явно розглядає людство як тіло Христа. Теософські течії, які виросли не із християнського ґрунту, також згодні, що Христос має значення для всього людства, хоча й визнають за ним лише роль вчителя.

Сучасні християнські групи Нового одкровення, особливо «Універсальне життя», вважають, що Христос в наші дні грає роль не тільки людини, але і для інших живих істот, іноді роблячи з цього висновок, що подальша доля землі не буде визначатися людьми. Лише той, хто не примножував негоди землі, а є частиною спокути, може грати певну роль, як про це було сказано в Нагірній проповіді.

Тому, хто дійсно хотів би пов'язати себе з Христом і вектором його діяльності, який людина не в силах змінити своєю волею, украй важко це зробити із-за безлічі теорій, тлумачень і дій, якими за минулі століття обросла церква. За свідченням містиків, у рухів, що йдуть протилежним курсом Христа, не зможуть отримувати від Христа свідоме або тим більше несвідоме «підживлення».

На питання, звідки церкви черпали сили для війн, переслідувань і ворожнечі, якими вони вдавалися в основному на користь світської влади, хай вони відповідять самі, використовуючи свою термінологію. В духовних колах відомо, що світло може розбурхувати «тінь». Але якщо хтось йде в служіння до тіні замість того, щоб працювати над викорінюванням її в собі й інших, той просто знущається з християнських ідеалів.

«Вознесіння» має реальне значення в спадщині Христа. Розенкрейцери в своїх образах і снах переживали спуск тієї самої небесної хмари. Одноразове і навіть багаторазове переживання такого роду ще не означає, що людина все пройшла аналогічний етап в своєму житті. Як і у випадку з іншими етапами, це лише вказує на те, що в людині почала сильніше проявлятися здатність до проходження цього етапу.

«Вознесіння», глибше вдуматися в яке потребує духовного розвитку, ні в якому разі не можна путати з «від’їздом в НЛО» (непізнаному літаючому об’єкті). Якщо брати до уваги інші духовні можливості, то більш давні випадки, коли біблійських пророків «забирали», також не варто розглядати у зв’язку з НЛО (див. главу «Вознесіння»). Зважаючи на велику кількість свідчень людей, які спостерігали НЛО по всьому світу*, можна не ставити під сумнів можливість появи астронавтів неземного походження. Деякі з таких розповідей посилається на аналогічні феномени як позитивного, так і негативного характеру, які мали місце в минулому. Не виключені вони і в майбутньому. Проте спроби відповідних кіл бачити в будь-якому наскальному малюнку з колами зображення космічного корабля заходять занадто далеко, вони породжуються уявленнями, які однобічно орієнтовані на технічно-матеріалістичну цивілізацію. Коли людству необхідно в чомусь божественна підтримка, воно в решті решт повинно само зробити рятівний прорив. Люди, які населяють землю, можуть вижити, знайти своє призвання і реалізувати його завдяки прогресу буття, дії і свідомості. Ніяке зовнішнє досягнення не може замінити поступовий ріст свідомості і її перехід на новий план. Устремління, які, зокрема, привели до народження і загибелі космічного човника «Челленджер», – всього лише відгомін справжньої необхідності, відволікаючий від головного.

Звичайно, не можна забувати, що технічні розробки також необхідні, наприклад, для заміни небезпечної для життя ядерної енергетики, деяких других видів електромагнітного випромінювання, генних технологій. Кроки в цьому напрямку можуть бути зроблені, якщо дух стане іншим, якщо відбудеться вищезгаданий ріс свідомості і його злиття з всезагальною свідомістю в дусі Христа. Такий ріст повинен бути органічним, а не наслідком технічних маніпуляцій. «Блага» неможливо досягнути за допомогою деяких духовних «технік». Які-небудь вправи, після того як вони зіграли свою роль, повинні бути зупинені. Цінно лише те, що стало частиною сутті. І вже зовсім не треба «споживати» Бога пасивно, несвідомо за допомогою сучасних сумнівного електронного «мозку», який, за суттю, є пристроями для маніпуляції мозком.

Теологи віднесли Вознесіння Ісуса у «хмари» до розділів Старого Заповіту (Друга Книга Мойсея 13:21 та 40:34). Вони розглядали радість учнів як ясно пережитий новий тип присутності Христа, деякі з них розглядали це як щось дуже реальне, а інші як щось суб’єктивне.

Вернутися до змісту.

Перед стратою Ісус передрік, що після того, як він відійде до Отця, від Отця прийде Святий Дух, «Утішник», «Дух істини» (Ів. 14,15,16).

Примітка: «Утішника» чи «Духа істини», строго говорячи, не можна ототожнювати з «Святим духом» чи його жіночою іпостассю – «Софією».

«Дух істини» виглядає часткою самого Христа, яка нагадує про його слова і спільності з ним і дає апостолами можливість продовжувати його справу на землі. Несерйозно розглядати релігійні і філософські питання тільки як історію літературної рецепції і умоглядних висновків. Про це багато написано. Тут діють інші фактори, у тому числі в людині. Намацати їх є першочергове завдання даного трактату.

Нерідко поняття «Дух істини» і «Святий Дух» ототожнюється у відношенні практичного досвіду, і це не є помилкою. Все частіше сили Божі діють спільно, перетворюючись в єдине ціле, так і людина, створена спочатку «за образом і подобою Бога», здатна відчути і диференціацію свідомості, і наступну інтеграцію своєї сутності.

Життєвий зв’язок людини і землі може висунутись на перший план в такому вигляді. Як мі цього поки ще не можемо собі уявити. Вона буде розглянута в наступній частині у зв’язку з Одкровенням Івана. Майбутнє неможливо втиснути у рамки сьогоденних уявлень.

«Святий Дух» - не просто дух чи дихання життя, якась життєва енергія. Доцільно прослідкувати його поетапне проявлення на життєвому шляху Христа. Він згадується у зв’язку з зачаття Марією, тобто, як мінімум, він був причетний до конкретної події.

Він з’являється в тому місці, де Христос, представ перед апостолами в воскреслому тілі, «дунув» на них і сказав: «Прийміть Духа Святого» (Ів. 20, 22). Отже, Святий Дух і тут діє через Христа. Очищення здатності до сприйняття або, в глибшому сенсі, совісті людини можна розглядати як передумову для прийняття тієї відповідальності, яка їй передається або стає доступною її розумінню: «Кому пробачите гріхи, тому будуть прощені; на кому залишите, на тому залишаться». Ця совість, яку містики, такі як Я. Лорбера вважають проявом Святого Духу, не є набором страхів, що індивідуально склалися, який часто плутають з совістю. Тим не менш, за ним підчас дійсно ховається частка справжньої совісті. Совість в чистому вигляді – це свідоме внутрішнє водійство людини.

Під час першого контакту на П'ятидесятницю Святий Дух виступає вже безособово, «вселенські», але в той же час повністю відповідає мірі готовності до змін в кожному, на кого він сходить. Він відразу ж знаходить больові точки в тих, кого він торкається, і у всього світу, після чого вони розсмоктуються під пильною увагою людини, яка отримала Святий Дух . У такої людини з’являється здатність краще бачити істотні відмінності і істини, що є ознакою свідомості, яка була розбуджена Святим Духом. Там, де менше плутанини, яка потребує розбору, така ж сама енергія проявляється як творча, формуюча, гуртуюча, що несе досконалість, веде до Бога сила.

Якщо поглянути уважно, все нові поштовхи Святого Духу і їх ефект можна виявити впродовж XIX століття з його течіями Одкровення і пробудження, а також в ХХ столітті. Християнські спонукання і прояви Святого Духу взагалі, схоже, створюють перехід в ту сферу, якою займається апокаліпсис Івана, сферу глобального розвитку.

На цих етапах апостольських історій поряд з апостолами завжди присутні Марія і інші жінки або апостоли жіночої статі, що перебувають «в моліннях і молитвах». Жінки, які говорять чи, як у Павла, «які мовчать», грають незамінну роль за різними причинами. Вони емоційно суттєвіші до тонкого впливу і можуть передавати його своєму оточенню в словах чи особистим прикладом. Різницю можна бачити по цей день, коли в зібраннях, у тому числі духовного характеру, приймають участь не тільки чоловіки, але й жінки. Без чоловічого самозамилування зібрання краще грають свою надихаючу і запальну роль, посилюють внутрішню причастіть до того, що відбувається. Антропософи і розенкрейцери навіть вважають богоматір Марію тим дійсним джерелом, через який Святий Дух лише і міг впливати на апостолів.

Теологи-фемінистки вказують на те, що Святий Дух на мові того часу означається жіночим родом. Марія чи Софія, на їх думку, більше підходили для матеріалізації і проявлення в них, подібно символу голубу, Святого Духа.

Хоча, як було пояснено в попередніх главах, в кожній людині є частка діянь Христових, Христос ззовні, його слово, і Святий Дух здатні підсилити її.

Ів. 4: «... жінка, повір Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю... Але настає час і настав вже, коли справжні шанувальники будуть поклонятися Отцю в дусі і істині, бо таких шанувальників Отець шукає Себе. Бог є дух, і ті, хто поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині». Церковні інститути були б здатні переварити настільки упевнений і вільний виклад напрямів духовного християнства лише в тому випадку, якщо б їм вистачило сміливості для власного оновлення з опорою на вільних християн. Укоротивши принципи духовного християнства до такої міри, що стало важко відновити їх зміст, церква своїми руками поховала суть власної духовної традиції і тепер починає бачити залишений нею вакуум. Після численних спроб інших, інколи сумнівних культур заповнити цей вакуум церкви теж почали шукати втрачені навики християнської духовної практики.

Тут варто зупинитися на відмінності між духовністю Святого Духу і спіритичними практиками. «Охоплення» Святим Духом, а в ідеальному випадку, свідоме прийняття Святого Духа відбувається в найзаповітнішій сутності людини. При цьому не спостерігається ніяких станів гіпнозу, екстазу чи трансу, ніякої «одержимості» потойбічними духами померлих, тим більше не відбувається їх «заклинання». На відміну від спіритичного сеансу, таке сприйняття не віднімає сили ні у того, кого воно стосується, ні у оточуючих. Свідомість не втискується в рамки, але розсовує їх. Людина цілком здатна сприймати незвичайне в своєму оточенні, але робить це свідомо і без втрати пам'яті.

Святого Духа також не можна розглядати в повному відриві від Христа і його справи. За словами Христа, Святий Дух повинен «нагадати» апостолам все, що Ісус говорив їм. А ще він сказав: «Ще багато що маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вам на всіляку істину».

Те, що очищується і прямувати до істини, може утворювати разом з Духом Святим спільність сил, які врятують світ.

* На німецькій і англійській сторінці в цьому місці наведений символічний ескіз Святого Грааля.

Питання:
Що вже Бог допоміг розвити у мені і що приходить до мене від Бога сьогодні?

Вернутися до змісту.

«У ці дні з'явилася дуже добродійна людина на ім'я Ісус Христос, який і зараз ще живе серед нас і вважається у язичників пророком істини, а його учні називають його сином божим. Він воскрешає з мертвих і зцілює всілякі хвороби. Він – людина середнього росту, ставний і поважного вигляду. Всі, хто його бачив, і люблять його, і бояться. Волосся його – кольори стиглого лісового горіха, до вух майже прямі, далі – ледве в'юнкі, спадають на плечі і по звичаю назаретян розчесані посередині на проділ. Лоб – відкритий і гладкий, особа без плям і зморшок, красиве, приємного смуглявого відтінку. Ніс і рот – бездоганної форми. Негуста і недовга борода одного кольору з волоссям. Очі – темно-голубі, ясні і живі. Тіло – лагідне і сухорляве, руки і ноги правильних пропорцій. В осуді він страшний, в умовлянні привітний і співчутливий, в мовах помірний, мудрий і скромний, але не без гідності. Ніхто не бачив, коли він сміється, але багато, хто бачив, як він плакав. Людина, чия своєрідна красота перевершувати синів людських».